Абдуллаєв Руслан Ісмаілович
Абдуллаєв Руслан рятував людей і тварин
Народився Руслан 14 липня 1974 року в місті Кіровоград (нині Кропивницький) в сім’ї Ісмаіла та Євдокії Абдуллаєвих. Батько айзербайджанець, а мама українка. В нього вже була старша сестра Маргарита, а через 7 років народився молодший брат Ісмаіл. Мама працювала бухгалтеркою, а тато вчителем фізкультури у школі.
Руслан теж захоплювався спортом, тривалий час відвідував секцію самбо. «Також Руслан цікавився технікою, — розповідає мама, — Дуже мріяв про мотоцикл. Чоловік помер в 1980 році. Подарувала я йому на день народження мопед замість мотоцикла. В перший же день катання Руслан повернувся додому на милицях. Отримав перелом. Але бажання їздити та розбиратися з технікою цей випадок в нього не відбив.
Пізніше, допомогла йому придбати мотоцикла».
Після закінчення школи хлопець закінчив професійно-технічне училище і отримав професію електрогазозварника.
Дружина Алла розповіла, що познайомилася з Русланом в Кіровограді. Дівчина з родиною переїхала з Києва до Долинської. А потім поїхала в обласний центр, щоб в цьому місті вивчати перукарську справу. Знімала кімнату в приватному секторі. Сусідами в дворі виявилася сім’я Абдуллаєвих. З Русланом спочатку просто віталися, потім познайомились ближче, почав запрошувати на побачення і згодом одружилися. Сталося це в 1993 році.
Молода сім’я переїхала в Долинську до батьків Алли. А вже в 1994 році в подружжя народився син Сергій.
«До 12 років Руслан був мені не просто братом — найпершим захисником, — згадує молодший брат Ісмаіл. — Він допомагав мені в усьому: в навчанні, у відносинах з друзями. Він навчав мене їздити на мотоциклі, ловити рибу тощо. Коли він одружився з Аллою і переїхав до Долинської, наша сім’я теж переїхала до села Кірове (нині Бокове). Вже тоді ми зустрічалися рідко і кожен приїзд до нас сім’ї брата був для мене справжнім святом».
Чоловік працював на комбінаті, на залізниці, що обслуговувала будівництво. Був бригадиром. З часом молода сім’я отримала і власну трикімнатну квартиру.
Працював на КГЗКОРі 18 років, поки там була робота. Як будівництво згорнули — почав їздити на заробітки. «Хоч на будівництві в інших містах зарплати були набагато вищі ніж в Долинській, Руслан, якщо вдавалося знайти роботу вдома, вибирав дім, — згадує Алла. — Працював в фермерів та підприємців — виконував покрівельні роботи на складах та інших сільськогосподарських спорудах. Багато чому навчив робити сина. Сергій закінчив виш в Кропивницькому, але на заробітки часто їздив разом із батьком. Дуже любили разом рибалити. Руслан змалечку заохочував сина до цього виду відпочинку.
Часто відпочивали на морі, їздили компаніями з сім’ями друзів. Руслан мав багато друзів в Долинській, був товариським, відкритим, любив жартувати. А ще дуже любив тварин, постійно приносив додому безпритульних котиків та собачок. Підгодовував собак на роботі».
Ісмаіл підтверджує, що брат любив вовтузитися з домашніми тваринами: «Він жалів всіх живих істот. Не міг навіть курки зарізати. Мама, зазвичай, це мені доручала, бо Руслан відразу відмовлявся. Коли я одружився — то вже дружили сім’ями. В мене був період, коли я кілька разів їздив на заробітки в росію. Руслан мене щоразу відмовляв. Говорив, що можна і в Україні роботу знайти і навіть в Долинській. Можливо, за менші гроші, але краще бути поруч з рідними, зі своєю сім’єю».
Коли потрібна була якась допомога: щось перевезти, перенести чи зробити ремонт — Руслан завжди приходив на допомогу. Коли я був на заробітках, то він допомагав моїй сім’ї, якщо виникала в цьому потреба. Мої діти дядю Руслана просто обожнювали. А потім я організував сам будівельну бригаду і коли нам діставався великий об’єкт, то я запрошував і брата з племінником».
Після початку повномасштабного вторгнення, Руслан спочатку був в складі територіальної оборони Долинської. А в кінці березня 2022 року його мобілізували. В складі 124-ї об’єднаної бригади ТРО військової частини А7359 йому довелося воювати на Херсонському напрямку. Весь час його підрозділ захищав Херсонський напрямок: пройшов через населені пункти Нововоронцовка, Золота Балка, Дудчани, Качкарівка.
Дружина Алла розповіла, що після деокупації міста Херсон він виконував бойові операції на Лівобережжі Дніпра в районі Антонівського мосту. Базувалися в передмісті Херсона: селищах Антонівка та Кіндійка. Перевезення здійснювалися переважно вночі і за несприятливої погоди: вітер, дощ, туман, щоб не потрапити під удар ворожих дронів».
«По телефону мені дзвонив часто, — згадує пані Євдокія, — Говорив завжди майже одні і ті самі слова: «Мамо, я живий-здоровий, не голодний, вибач, дуже зайнятий. Пока-пока». Та мені ж головне було його голос почути»”.
Довелося Русланові рятувати людей після підриву окупантами Каховської ГЕС. Розповідав дружині, як рідні повідомили військових про те, що їхня літня родичка проживала на дачі на одному з дніпровських островів. Йому вдалося її розшукати та врятувати — жінка вже знаходилася на горищі під самою покрівлею. З великої води виловлював тварин — собак, котів, перевозив людей.
Кілька разів отримував вогневі осколкові поранення та контузії. Останній раз він лікувався в Одеському госпіталі після сильної акуботравми. Контузія дуже сильно вплинула на загальний стан здоров’я Руслана: відкрилася язва, загострилися інші застарілі проблеми зі здоров’ям.
28 жовтня 2023 року в сім’ї сина Сергія Абдуллаєва народився первісток. Руслан дуже мріяв побачити свого першого онука. 4 листопада його виписали з госпіталю. Йому мали дати ще 12 днів реабілітації. Але командир наказав повертатися в підрозділ. Бо не вистачало людей — багато побратимів поранених знаходилися в госпіталях.
7 листопада Алла розмовляла з чоловіком зранку. Він пообіцяв перетелефонувати пізніше, бо дуже зайнятий. Підрозділ за три дні вимушено кілька разів змінював місце дислокації. Із-за ворожих дронів знаходитися військовим поблизу Дніпра ставало дуже небезпечно. Тому вони шукали місце для проживання на деякій відстані від річки. Зрештою перебазувалися в селище Молодіжне (передмістя Херсона), знайшли собі для проживання підвальне приміщення. Говорив, що почувається дуже втомленим та розбитим. Не може нічого їсти та пити. Мріяв, щоб цього дня нарешті відіспатися та відпочити.
«Я дуже сподівалася, що Руслан зможе приїхати до сина в Кривий Ріг і ми з ним зустрінемося, — згадує Алла Абдуллаєва, — Я проживаю в Павлограді. Саме цього дня, 7 листопада, приїхала до Долинської на один день. Він був в мене дуже насиченим — потрібно було встигнути зробити багато справ: побувати в своїй квартирі, відвідати могили батьків на цвинтарі, провідати маму Руслана в селі».
До пізньої ночі жінка так і не дочекалася дзвінка від чоловіка. Списувала це на те, що він заснув, а пізно вже не наважився її турбувати. А наступного дня їй повідомили страшну новину: її чоловік Руслан Абдуллаєв загинув 7 листопада 2023 року.
Бійці потрапили під обстріл і крім вибухових пристроїв, ворог застосував заборонений вид зброї — бойові отруйні гази. Руслана не встигли довезти до госпіталя — він помер по дорозі. Експертиза показала гостре отруєння отрутохімікатами із групи синтетичних піретроїдів.
Ховали Руслана Абдуллаєва в Долинській 10 листопада 2023 року.
«Ми з ним часто розмовляли телефоном, коли у брата була така можливість, — згадує Ісмаїл, — мріяли, що він приїде до мене в Німеччину. Шкода, що цього вже ніколи не станеться. Тепер я чекаю, що колись його син з онуком зможе завітати до нас в гості. Чим зможу — буду їм допомагати».
