Вовк Сергій Володимирович
«Навіть серед жорстокостей війни Сергій Вовк зберігав порядність і добре серце»
Сергій народився 15.жовтня 1983 року у Казахстані в селі Кіяли в сім’ї Євгенії та Володимира Вовк. Подружжя вже мали доньку Світлану, яка на один рік старша від Сергія.
Не минуло і року, як батьки вирішують переїхати до с. Іжевскоє, де жили їхні батьки. В 1984 на роботі загинув батько Володимир Вовк, він працював на кранівником на будівництві. Мамі доводиться виховувати дітей одній.
У 1988 році вона приймає рішення про переїхати до України в місто Кривий Ріг, де мешкають родичі її мами. Євгенія за фахом ветеринар і їй дають направлення на роботу в село Новий Кременчук Криворізького району. Там вона знайомиться з чоловіком, з яким вирішує пов’язати свою долю і в сім’ї народжується ще їхня молодша сестричка Аня.
У 1990 році Сергій йде до першого класу в сусіднє село Гейківка. Але там він навчався лише 1,5 місяці. Тому, що мама вирішила повернутися в Казахстан до своїх батьків в Іжевскоє. Там Сергій закінчив 1 клас.
Далі пані Євгенія, після відпустки по догляду за дитиною, знайшла роботу в селі Родніки, що розташоване неподалік від Іжевскоє. Там діти ходили до школи по 6 клас.
«Наші батьки часто переїжджали з одного місця в інше, — розповідає сестра Світлана, — для дітей кожен переїзд — це стрес. Тому що на старому місці залишаються твої друзі, в новому селі ти щоразу відчуваєш себе чужинцем, нікого не знаєш, на тебе дивляться з недовірою, влаштовують якісь випробування. Але мій брат відзначався підвищеною комунікабельністю. Він дуже швидко освоювався на новому місці. У нього практично відразу з’являлися нові друзі. Я навіть інколи заздрила йому, бо у мене все відбувалося набагато повільніше».
Оскільки сім’я хоч і часто переїжджала, проте щоразу місцем проживання обирали село. А в селі робота для дітей знаходиться завжди. Тож і Світлана із Сергієм допомагали батькам по господарству. А вільний час проводили разом з друзями: гуляли в піжмурки та інші ігри які на той час були їм доступні. Літні канікули любили проводити у бабусі з дідусем. Дід катав їх на мотоциклі, возив на дачу де вони ласували ягодами, купалися у річці. Дідусь тим часом ловив для них раків. Сергій дуже любиви їздити з дядьком на риболовлю на човні. Своє захоплення риболовлею він зберіг і в дорослому віці.
У 1995 році родина знов переїхала до України в село Мирне, де жили родичі чоловіка Євгенії. З 6 по 11 клас діти навчалися у Першотравневій школі. В 1999 році родина останній раз переїхала до села Першотравневе (нині Пелагеївка).
«Наш двір завжди нагадував ігровий майданчик, — пригадує сестра, — бо друзі Сергійка збиралися у нас. Багато ігор у нас було з мʼячами, хованки , цурки-палки, догонялки та інші».
З дитинства Сергій мріяв про мотоцикл і по закінченню школи дідусь подарував йому перший мотоцикл. Хлопець був на сьомому небі від щастя. Після школи він поїхав навчатися на слюсаря-механіка у Кіровоград (нині Кропивницький), але не закінчив навчання. Тому що мамі після операції була потрібна допомога по господарству. Та й після хвороби вона не могла працювати. До того ж в цей час сім’ю покидає вітчим.
Всю відповідальність за родину бере на себе Сергій . Він знаходить роботу і допомагає мамі.
З 18.05.2004 по 28.10.2005 р. він проходить строкову службу у в/ч А-1357, в окремому батальйоні держзвʼязку як радіотелеграфіст в Одеській області. Коли мама приїжджала до нього на присягу , то командир дуже хвалив Сергія за старанність .
По завершенню служби, повертається додому. Деякий час зробляє ремонтами та будівництвом по найму. Потім їде до знайомих в Миколаїв працює там на різних роботах. Далі пробує працювати в Києві, але з часом повертається в Миколаїв. Створив там власну бригаду будівельників.
І на початку повномасштабного вторгнення, у лютому 2022 року, знаходиться там. Сестра з мамою вмовляли повернутися додому, але Сергій відмовився. З перших днів він ходив, щоб записатися в ТРО, але там вже набрали людей і йому відмовили.
Деякий час важко було з роботою, але поступово люди поверталися до життя і почали звертатися до нього за ремонтом. Оскільки його вже знали як гарного фахівця з ремонтних та будівельних робіт.
31 травня 2023 року, коли він їхав на роботу, йому вручили повістку. Сергій відразу пройшов комісію і був направлений до навчального центру. Після навчання він проходив службу в 28 ОМБр. Рідних він оберігав і не розповідав де саме перебував. Заспокоював їх, говорив що недалеко від Миколаєва, в ремонтній роті. Але 16.10 2023 року отримав легке поранення, після якого одразу повернувся до служби.
З 01.09 .2023 Сергій Вовк брав участь у бойових діях поблизу н.п Диліївка Донецької області.
З 08.11.2023-07.12.2023 пройшов навчання за програмою підготовки навідник -оператор БМП-2. Після цього проходив службу в м. Костянтинівка Донецького району. З часом отримав звання молодшого сержанта. 15 лютого 2024 року отримав статус Учасника бойових дій та Ветерана війни. 18 листопада 2024 р його нагородили медаллю «Кращий сержант військової частини А-0666».
«Син ніколи не розповідав, що з ним відбувалося і де він бував на війні, — говорить мама, — У мене хворе серце і він боявся мене турбувати. Ми навіть не знали що він був поранений. Коли приїхав додому, то побачили в нього шрам на обличчі, осколкове поранення. А потім, коли роздягнувся, то ще побачили шрам під рукою. Добрий він був до людей. Неважливо для нього, що то за люди. Працював якось у нього в бригаді один п’яничка. Інший би керівник давно б його вигнав. А Сергій все перевиховати сподівався. Та й, бувало, вижене. А потім знову назад бере. Говорить, що шкода людини, адже без засобів для існування залишається».
Сергій Вовк завжди був дуже відповідальний і уважний до виконання своїх обовʼязків, побратими говорили що він щоразу ретельно все перевіряв і розраховував перш ніж вирушити на завдання. Загинув 16 травня 2025 року під час повернення з бойового завдання неподалік н.п. Озарянівка на Бахмутському напрямку. Сергій був сам, тому свідків його загибелі немає. Знайшли його з множинними осколковими пораненнями, які не давали шансу на життя.
«Коли прийшло сповіщення про його загибель, ми до останнього не могли повірити в це, — говорить Світлана. — Для мене він був найкращим братом, завжди підтримував і допомагав. Коли я потребувала підтримки він завжди вислуховував і заспокоював мене. Навіть коли він був на війні, він оберігав нас від хвилювання, заспокоював, ніколи не розповідав через що йому доводилося проходити. У нього завжди все було добре, навіть під час розмов телефоном, коли ми чули звуки вибухів він говорив, що то далеко, нічого страшного. Хоч власної сім’ї не мав, але був найкращим другом для своїх племінників. Таким був і є мій брат мужній , хоробрий , відважний. Непохитний у своїх переконаннях, що треба діяти а не тільки говорити про незалежність і свободу».
Побратим «Будун»: «Сергій в дуже короткий термін став душею нашого колективу. Охарактеризувати його можна як справедливу, чесну, доброзичливу людину з твердими переконаннями. На нього можна покластися, звернутися за порадою або будь якою допомогою. Він завжди намагався допомогти або чимось зарадити за будь яких обставин. За час служби з ним я зрозумів що це друг ,побратим на якого завжди можна покластися і довірити йому свою спину.
Стосовно служби з ним можна обʼєктивно оцінити ситуацію або моменти які могли би виникнути під час виконання завдання. А також можливі підводні камені чи непередбачувані моменти. Наприклад, при проведенні провести рекогнистування (по простому оцінки місцевості) з ним я міг провести більш детально, бо він помічав те, що не бачили інші. Для мене за честь була служити з таким побратимом. Навіки в серці!»
«Сергій став навідником у нашому екіпажі БМП — надійним плечем у найгарячіші моменти, — говорить побратим «Ліс». — Його хоробрість не була гучними словами — ми її бачили в кожному бою, у спокійному погляді перед виходом на завдання, у рішучих діях, коли інші могли розгубитися. Навіть серед жорстокостей війни він зберігав порядність і добре серце. Вічна слава та шана тобі брате».
Нагороджений медаллю «Кращий сержант військової частини 0666» та «Ветеран війни»
