Волков Едуард Олегович
Едуард Волков з дитинства мріяв стати військовим
Едуард народився 5 січня 2002 року в селі Озерівка Березнегуватського району на Миколаївщині. Невдовзі сім’я переїхали жити до станції Березнегувате. Батько пішов із сім’ї, коли Едик ще був маленьким. Мама не забороняла йому спілкуватися із сином, але батько не особливо переймався тим, як росте Едик, що його цікавить, чим захоплюється. .
Мама Надія розповіла, що син ріс спокійним, слухняним хлопчиком. Ніколи не створював проблем для своїх рідних. Ще з дитинства він любив іграшкову зброю і мріяв стати військовим.
«Він дуже любив приміряти на себе військового кашкета чи ще якийсь елемент із військового строю», — згадує про сина мама.
В школу ходив до сусіднього села Мурахівка. Навчався в школі посередньо, але дуже любив історію. І в цьому предметі мав успіхи. Захоплювався спортом та фізичною підготовкою.
«Він знав, що я дуже люблю кімнатні квіти, —розповідає пані Надія, — у нас завжди вдома всі вікна були заставлені горщиками з квітами. І Едик, якщо десь бував у гостях і бачив там квітку, якої ще ми не мали, то випрошував у господарів живець чи листочок, щоб вкорінити цю рослинку і у нас вдома».
В дитинстві ріс дуже веселим і життєрадісним хлопцем. Завжди мав багато друзів. «Я буває на вулицю вийду, — чую де Едик сміється і вже знаю в якій стороні його шукати, — згадує мама. — Любив сміятися сам та веселити інших. В майбутньому бачив себе на роботі лише військовим або в поліції».
Після закінчення 11 класів в 2020 році вступив до Березнегуватського професійного училища. Закінчив його у 2021 році, отримав професію тракториста-машиніста.
12 травня 2021 року Едуарда Волкова призвали на строкову службу до лав Національної гвардії на посаду стрільця 3-го відділення, 2-го взводу, 1-ї патрульної роти 1-го патрульного батальйону військової частини 3033. Він мріяв про Нацгвардію і був дуже щасливим з того, що потрапив служити саме до її лав».
«Служити йому подобалося, — згадує мама, — пишався тим, що служить. Почуєш як інші скаржаться на армію, а Едик ніколи ні на що не скаржився. Навпаки, розповідав, як добре їх годують, як зручно облаштовані казарми. Хвалився своїми досягненнями у освоєнні військової справи. Мріяв, що скоро зможе і сам навчати новобранців тому що навчився сам».
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, повз Березнегувате, рідне село Едуарда, протягом шести годин рухалася довжелезна колона техніки окупантів. Вона далі розділялася на три напрямки: на Снігурівку, на Воскресенськ і на Баштанку. На щастя місцева тероборона Баштанки і Воскресенська зуміли відстояти свої міста, відкинути ворога назад до того, як на допомогу прийшли ЗСУ.
На довгі 8 місяців їхнє село опинилося на лінії вогню. Тобто, в межах досягнення російської артилерії. «Я ці вісім місяців прожила в підвалі, — згадує Надія, — майже всі люди з села виїхали. Син в кожній телефонній розмові просив мене переїхати до більш безпечного місця. А мені так боляче покидати свій дім, все відкладала на потім».
Лише після того, як розпочався контрнаступ на Херсон і російська артилерія почала фактично знищувати вулицю на якій жила Надія, жінка наважилася виїхати. Військові допомогли їй дістатися до Долинської.
Під час відпустки сюди приїхав Едуард, щоб побачитися з мамою і придбав для неї в цьому місті будинок. Щоб мати дім, де його завжди чекатимуть.
16 листопада 2023 року Едуард Волков загинув під час обстрілу позицій ворожою артилерією. Отримав від вибуху множинні осколкові поранення, які перебили кістки, розірвали кров’яні судини. Сталося це на Донеччині, поблизу села Старомайорське Волноваського району.
Поховали Едуарда Волкова в Долинській, місті, яке стало прихистком для його сім’ї.
Посмертно Едуарда Волкова нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
