Гітін Андрій Геннадійович
Андрій Гітін мріяв зробити Долинську квітучою і зеленою
Народився Андрій 28 серпня 1990 року в місті Кіровограді (нині Кропивницький). Батько рано пішов із сім’ї, тож виховувала хлопця мама Лариса. Мама родом із багатодітної родини з Устинівського району. Жінка мала брата та трьох сестер, тож родичів у Гітіних було багато і жили вони дружно. Часто провідували їх у місті і вони так само часто приїздили до села.
Школу закінчив Андрій також в Кіровограді, спочатку ходив до школи №26, пізніше до школи №20.
«Я пам’ятаю його хлопчиком, таким милим, з кучерявим волоссям, — розповідає двоюрідна сестра Ірина. — мабуть, йому забагато компліментів говорили дівчата і він соромився свого волосся, тому став його стригти дуже коротко».
Після школи навчався в училищі. Після закінчення училища працював у місті Києві на будівництві.
У 2104 році Гітіни переїхали з міста в село Маловодяне. Андрію до душі припало життя в селі. Він дуже охоче займався городництвом. Детально вивчав яких умов потребує та чи інша культура, які є сучасні технології вирощування. Вивчав потреби рослин в поживних речовинах. Ірина зазначає, що так як він засаджував і засівав город не робив ніхто в Їхньому селі: «Всі ділянки розбивав під маркер, щоб всі рядочки виглядали рівненькими, як під лінієчку. Щоб відстань між кущами була строго однаковою. Любив робити все як слід, а не абияк. Енергія у ньому просто вирувала, часом здавалося, що є в ньому якась батарейка. Зранку встав і цілий день не присідає, все в русі, весь час щось робить».
Але Андрію мало здавалось власного городу він мріяв зробити село Маловодяне та місто Долинську квітучими та мальовничими. На своїй ділянці вирощував саджанці дерев, квітів та декоративних культур. А потім із співробітниками комунгоспу та міської ради консультувався де в Долинській можна висадити ці саджанці. Він не просто їх саджав і забував про них. Він доглядав за деревцями, які посадив. Поливав їх в спеку, прополював від бур’янів.
«Я допомагала Андрію саджати на вільному просторі «Небо» туї, сосни в парку «Дружба»,— розповідає племінниця Таня. — Саджали також, самшити, павловнії, тюльпани. Потім разом їх поливали. І не тільки в Долинській, в селі Маловодяному, біля Мічурінського цвинтаря. А ще він розчистив від сміття лісосмугу, що неподалік Маловодяного. Вивіз звідти купи сміття та хмизу. Він не просто це робив сам. Була в ньому якась магія, що люди, які просто проходили повз, приєднувалися до роботи. Запитували чим можуть допомогти і Андрій знаходив їм роботу».
Частину саджанців Андрій вирощував самостійно, в горщиках, із закритою кореневою системою. Щоб висаджені у відкритий ґрунт на постійне місце, рослини швидше приживалися. Але крім того він і купував саджанці в розсадниках і купував їх за власні кошти.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Андрій намагався допомагати територіальній обороні, запропонував свої послуги. Але на той час від нього просто відмахнулися, сказали, що людей вистачає і щоб він йшов займатися своїми справами.
Вже в лютому 2023 року чоловік перебував по справах в Кропивницькому. Помітив, що поліціянт пильно до нього придивляється. «Що, хлопче, хочеш мені повістку вручити? — запитав Андрій, — ну то давай вже, не соромся».
20 лютого 2023 року його мобілізували, пройшов навчання. Потрапив служити до 3-ї бригади ССО.
«Коли до мене поступив новий боєць, вже з першого погляду на нього, щось мені в ньому здавалося знайомим, — згадує свою зустріч з Андрієм Максим Слюсаренко, — Дивився на Андрія і ніяк не міг згадати де і коли я його бачив. І як тільки він назвав своє прізвище — Гітін, я згадав. В Кропивницькому ще в нашому дитинстві наші сім'ї жили в одному гуртожитку і ми з Андрієм ходили разом в дитсадок. Так неочікувано опинилися разом на війні».
Андрій отримав позивний від свого прізвища «Гітя». Не відмовлявся від жодного завдання, навпаки, якщо був вибір — пропонував свою кандидатуру туди де важче та небезпечніше. «Він дуже любив водити автівку, — розповідає Ірина, — і якщо потрібно було поїхати машиною, щоб відвезти чи забрати групу з нульових позицій, підвезти боєприпаси, воду та харчі, то Андрія вмовляти було зайвим, він завжди охоче сідав за кермо».
Одного разу довелося йому з побратимами допомагати сусідньому підрозділу з евакуацією поранених і під час цієї операції, очевидно, ворог застосував отруйні гази. Восени 2024 Андрій Гітін приїхав додому у відпустку, дома дуже скаржився на стан здоров’я: йому важко дихалось та сильно набрякали ноги.
Двоюрідна сестра Ірина ініціювала поїздку до госпіталя, проходила з братом різні обстеження, але жоден з діагнозів та припущень лікарів не підтверджувалися. Лікарі не могли зрозуміти чому чоловікові стає все гірше і гірше.
«Його поклали в лікарню, — розповідає жінка, — і коли приїхала провідати, то мене вразив його зовнішній вигляд. Андрій сильно схуд за досить короткий час, загальний стан сильно погіршився. Але причин цьому лікарі так і не знаходили. Ми забрали брата додому, робили йому масажі, кололи знеболювальне. Він згасав на очах. Спочатку попросив паличку, щоб пересуватися, через тиждень милиці, незабаром сказав, що йому вже потрібне колісне крісло. Він вже не міг самостійно пересуватися зовсім. Вдень біля нього чергувала я, вночі мій син Денис. Андрій зовсім не міг спати, знеболювальне йому майже не допомагало. Полегшення відчував зовсім на короткий проміжок часу, а далі — нестерпний біль, від якого він часом кричав. Це дуже боляче, коли рідна людина так мучиться, а ти почуваєш себе поруч зовсям безсилим, бо нічим не можеш допомогти».
2 січня 2025 року Андрія Гітіна не стало.
«В нього було стільки мрій та планів відносно їх здійснення, — говорить Ірина. — Для нашої сім’ї він був як сонечко: заряджав своєю невтомною енергією, ділився своїм теплом та турботою про нас. Як проходжу повз дерева, які саджав мій брат — щоразу його згадую. Андрія немає з нами, а дерева ростуть і будуть радувати ще багатьох людей».
«Ми щоразу неймовірно раділи, коли при виході з «нуля» бачили Андрія, — згадує побратим Володимир Волос, — адже його сяюче обличчя означало, що ми попри все живі. Що на нас чекають тепла їжа та гарячий чай. Бо Андрій про це вже подбав. І що зараз він нас відвезе в безпечне місце, де можна відпочити. Жартував навіть в найтяжчих ситуаціях, підтримував наш бойовий дух.
Я сам військовий медик і знаю, що Андрій мав проблеми з хребтом. Його часто мучили болі. Але попри болі, цей хлопець ніколи не відмовлявся від бойових завдань, разом з усіма корчився в тісному бліндажі і ніколи не вимагав для себе інших умов.
Я сам з Долинської і коли буваю в місті — бачу дерева, які саджав Андрій і щоразу згадую його».
Побратим Захар: «Дуже трудолюбивим був наш «Гітя». Різні завдання доводилося виконувати: і на дронах літали і вивозили поранених, збивав ворожі дрони з автомата неодноразово. Дуже уважний до інших побратимів, до їхніх потреб. Так приємно, коли ти змучений приходиш із завдання, а тебе вже чекає свіжа їжа, гарячий чай».
«Для нього була честь служити в ССО, — говорить Максим Слюсаренко. — Пишався цим. Дуже класна людина Андрій, працьовитий хлопець. В першу чергу він думав не про себе, а про своїх побратимів. Він любив людей і любив життя. До останнього він служив Україні, людям і своїм побратимам. Шкода, що не здійснив своїх мрій».
