Гопкало Роман Володимирович
Роман Гопкало під час війни відкрив у собі талант військового
Роман народився 21 липня 1993 року в Долинській. В сім’ї Людмили та Володимира Гопкало він був другою дитиною, після сестри Ані, як старша від нього на 2 роки.
Навчався Роман в долинській школі №3 (нині це ліцей “Інтелект”).
Класний керівник та вчитель фізики Павло Ласкурик дуже тепло відгукується про свого колишнього учня: «Про таких хлопців говорять — душа компанії, — говорить вчитель. — Веселий і привітний, дуже добрий. Весь сповнений іскристого, доброго гумору. Його жарти звучали завжди влучно і не образливо. Сміявся весь клас. В класі більшість хлопців були високими і спортивними, а Роман на їхньому фоні виглядав худорлявим і щуплим. Він не надто старався у навчанні, його мама завжди з цього приводу переймалася. Адже старша сестра навчалася дуже добре. Вражали його очі, такі великі і виразні на худорлявому обличчі. Я навіть інколи говорив йому: “Ромко, нумо зроби свій коронний погляд! Такі очі зараз фотошоплять на світлинах. А в нього вони були живі, справжні».
«Ромчик — мій брат який назавжди подарував мені відчуття що таке мати справжню рідну людину. Він ніколи не засуджував, не критикував, в той самий час залишався чесним, міг дати пораду і завжди допомогти, — розповідає сестра Анна. — Я навчалась в Києві вже рік коли він приїхав теж в це місто, щоб навчатися. Поступив на бюджет до Фахового коледжу геологорозвідувальних технологій Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Він не був відмінником в школі, але в коледжі став одним з найкращих учнів. Отримував стипендію, завів друзів і товаришів, швидко знайшов роботу — працював в касі продажу концертних квитків. Завдяки цій роботі, встиг побувати на виступах багатьох цікавих артистів, що приїздили тоді в 2010-х роках в Україну».
Сестра розповідає, що коли вони закінчили навчання, то стали винаймати квартиру вдвох. Тож цей період пошуку першої роботи, становлення на робочому, початок побудови кар’єри у великому місті проходили разом, ділилися своїми першими успіхами, разом переживали невдачі.
«Зараз розумію наскільки цінним було те що ми прожили вже дорослими разом 10 років, бачились кожен день і я маю тепер ці спогади не маючи більше можливості створити нові, — говорить сестра. — Ромчик завжди хотів водити авто і як тільки зміг — купив перший автомобіль, потім другий. Навіть в часи коли він працював в Uber його авто завжди було виключно чистим і доглянутим. Іноді, коли він підвозив мене кудись, я бачила як він прогріваючи «свою ластівку» охайно протирав скло, пил, перевіряв все що потрібно перед стартом нового дня. Робив це неспішно і вдумливо. Мене вражало те що він ніколи не поспішав і не метушився, і все одно завжди вчасно встигав».
Аня відзначає, що брат часто бував мовчазним і любив усамітнюватися. Але завжди вислуховував її уважно і з цікавістю. Чесно ділився своїми думками та хвилюваннями і щиро сміявся.
Дуже любив рибалити і традиційно на свій день народження 21 липня їздив з другом Романом на декілька днів на природу. Слухав якісну музику, любив Нірвану. Обожнював тварин особливо котів.
«Я познайомився з Романом у 2009 році на першому курсі Київського геологорозвідувального технікуму за спеціальністю «Буровик», — розповідає друг Роман Змаженко. — За 16 років дружби Роман став для мене справжнім братом.
Після закінчення технікуму ми разом влаштувалися на роботу. Працювали на «Євроекспресі», тоді «Нової Пошти» ще не було. Щодня ми поверталися з роботи брудні та втомлені, але завжди на позитиві — весь день у нас проходив із жартами. Потім наші дороги розійшлися. Ми пішли працювати в різні місця.
Роман мав великі і ясні очі, він дуже легко входив у довіру. Своїм поглядом він ніби підкупав людей. Його сильною стороною було вміння цікаво й переконливо говорити. Він був чудовим менеджером, бо міг переконати будь-кого.
Пізніше, ми об’єднали наші вміння, створили власний бізнес, де Роман став топ менеджером».
Друг згадує, як вони разом з Романом могли жити цілий тиждень в машині і рибалити щодня в якійсь безлюдній місцевості. Цей вид відпочинку для Романа став улюбленим. Любив читати книги, часто ділився своїми думками відносно тих творів, які прочитав. Завжди дуже тепло розповідав про свою сім’ю: сестру та батьків. А ще не міг байдуже пройти повз котів: розмовляв з ними, гладив, годував.
Повномасштабне вторгнення Роман і Аня Гопкало зустріли в Києві. 25 лютого вибухи вже лунали майже поруч з місцем де вони жили. Аня почала говорити про те, що потрібно виїхати до більш безпечного місця. Роман відвіз її в Західну Україну де вони прожили понад місяць. А потім знову повернулися в Київ.
Мобілізували Романа в квітні 2024 року. Потрапивши на навчання, він одразу почав проявляти ініціативу та бажання навчитися керувати дронами. В цей час вийшло так, що Роман захворів і потрапив до інфекційного відділення в лікарню. Щоб не втрачати час, він самостійно вивчав інструкції з управління дронами. Коли повернувся до своєї групи, то час її навчання вже майже сплив і його залишили для проходження повторного курсу.
Під час тренувань бійців навчали, як захищати своє життя від скидів з дрона. Тоді Роман запропонував не просто запускати дрон, а кріпити замість вибухових пристроїв мішечки з борошном, щоб тренери і самі бійці могли зрозуміти наскільки вдало вони діяли при загрозі скидів з дрона. Ця методика виявилася дуже дієвою і Роману запропонували пройти навчання на оператора БПЛА.
За півтора місяці він навчився не лише керувати FPV, а й налаштовувати та ремонтувати їх, застосовувати їх різними способами та з різною метою.
«Йому подобалася нова військова спеціалізація, — згадує сестра. — Він з таким захопленням розповідав про свої успіхи. За 9 місяців служби став молодшим сержантом, пройшов декілька навчань, отримав сертифікати і подяки. Роман виявився талановитим військовим і йому запропонували залишитися працювати інструктором. Придбав нову автівку і готувався їхати в зону ведення бойових дій, щоб отримувати бойовий досвід. Для нього починалося нове цікаве життя і карʼєра в армії, яка надихала новими викликами і умовами».
1 лютого 2025 року Роман Гопкало під час виконання службових обов’язків, отримав поранення несумісні з життям. Сталося це на одному з навчальних полігонів на півночі країни.
Родина Романа щодня згадує його. «Ми сумуємо, нам не вистачає його сміху, жартів, його обіймів, тих хвилин разом, які вже ніколи не повторяться — говорить мама, — але ми й пишаємося ним, нашим Ромчиком. Він назавжди в наших серцях».
Роман Змаженко: «Товариш, брат з яким я спілкувався щодня. Не описати словами біль, коли розумієш, що більше не буде ні зустрічі, ні розмов».
Побратим з позивним «Коледжіо»: «Роман для мене став взірцем пілота. Саме завдяки йому я почав літати та продовжую робити це далі. Після тяжких навчань він завжди знаходив час поспілкуватись зі мною про дрони. Він ніколи не говорив, що зайнятий чи стомився. Для мене Роман відіграв важливу роль у житті. Спрямував на правильний шлях у моєму розвитку. Завжди його пам'ятатиму і розповідати моїм учням в майбутньому за хто навчав мене керувати дронами».
