Дворніченко Сергій Олександрович
Сергію Дворніченку не раз вдавалося проскакувати з вантажем боєприпасів між «прильотами», як між краплями дощу
Побратими говорять, що свій позивний «Умнічка» Сергій виправдовував на всі 100%. Ніхто, краще за нього, не вмів полагодити техніку. В найтяжчій ситуації він виконував бойове завдання бездоганно.
З дитинства любив точні науки
Сергій народився в сім’ї Тетяни та Олександра Дворніченків 22 березня 1991 року в місті Долинська. Ріс хлопчик дуже активним та допитливим. Навчався в долинській школі №4. Найбільше йому подобалися точні науки: алгебра, геометрія, інформатика. Навчався добре, ЗНО по закінченні школи склав з найвищим балом в класі.
Після закінчення школи вступив до Національного авіаційного університету в місті Кривий Ріг на спеціальність комп’ютерна інженерія. «На цей факультет завжди був дуже високий конкурс, — згадує мама, — Я мала сумніви, що Сергій зможе його витримати. Але він вступив без особливого напруження».
Сергій одружився і якийсь час проживав з сім’єю в Кривому Розі, дуже любив свого сина. Знайомі розповідають про нього, як про веселого, щирого хлопця, який завжди ставав душею компанії, вмів розрядити важку чи складну ситуацію вдалим жартом. Приходив на допомогу друзям на перший поклик. Просто не вмів відмовляти, навіть, якщо ця допомога відбирала його особистий час. Пропонував допомогти навіть тоді, коли його про це не просили, але він бачив, що людина у важкій ситуації. Сімейні відносини з часом зайшли в глухий кут, подружжя розлучилося.
Сергій влаштувався на роботу до міжнародної будівельної компанії, яка будувала об’єкти по всій Україні. Працював виконробом в бригаді, що виконувала прокладання електромереж. Завдяки відмінним знанням з англійської мови, йому часто доводилося спілкуватися з іноземними колегами-будівельниками та виконувати для них функції перекладача.
Повномасштабне вторгнення
24 лютого 2022 року Сергій зустрів на роботі в Києві. Відразу зібрався їхати додому. Не просто було в ті дні вибратися з міста. Але вже 26 лютого він приїхав додому і відразу почав збиратися до військкомату. «Який військкомат, — занепокоєно говорила мама, — ти строкову службу не служив, стріляти не вмієш. Який з тебе воїн?». Сергій лише посміхнувся: «З чого ти взяла, що я не вмію стріляти? Я все вмію. А кому тоді захищати вас, як не чоловікам мого віку? Я не хочу, щоб ворог дійшов і до мого дому. Його потрібно зупинити. Хто це буде робити, якщо всі стануть ховатися?».
У військкоматі здивувалися, що він не служив строкову службу. «Ну так не кликали, тому і не служив,» — знайшов, що на те відповісти Сергій.
Потрапив до 46-ї ОАМБр на посаду водія підвозу боєприпасів. Одна справа возити БК на склади, де їх потрібно розвантажувати та сортувати і зовсім інша — доставляти їх до «нульових» точок, якомога ближче до бойових позицій. Безліч разів на Запорізькому, Східному, Мар’їнському напрямках йому вдавалося проскакувати між «прильотами» ворожих мін та снарядів неушкодженим, як між крапельками дощу.
«Ми познайомилися з ним під час війни, — розповідає дружина Ірина Дворніченко, — Він підписався на мою Інстаграм-сторінку і як зізнався пізніше, слідкував за нею майже два роки. Тобто добре вивчив мої звички та вподобання.
А потім якось написав мені повідомлення. Зав’язалося у нас спілкування через інтернет, далі телефоном. Якось Сергій написав, що проїжджатиме через Харків, місто в якому я живу. І напросився на побачення. Так ми познайомилися ближче.
Мені було дуже легко з ним спілкуватися. Він старший від мене на 10 років, але я завжди відчувала ніби ми з Сергієм одного віку. Він вмів розповідати дуже цікаво та захопливо про багато речей, які я раніше не розуміла. І його розповіді багато чого для мене відкривали та пояснювали. Від дружби ми непомітно перейшли до стадії «стосунки»».
Вже в наступну свою відпустку Сергій привіз Ірину в Долинську, щоб познайомити з батьками. Війна прискорює багато процесів, тож і кохання двох молодих людей розвивалося стрімко, невдовзі вони офіційно зареєстрували свої стосунки. Дівчина використовувала кожну можливість, щоб побачити коханого. Якщо він мав отримати звільнення хоч на один день — вона приїздила, щоб побути цей день разом.
«Йому неодноразово пропонували підвищення по службі, — розповідає Ірина, — але він щоразу відмовлявся. Пояснював це тим, що не хоче брати на себе відповідальність за життя інших людей. Свою роботу він виконує якісно і відповідає за неї. За своєю машиною він доглядав дуже ретельно, допомагав і побратимам з ремонтом. Але вдача в нього така, що він краще зробить сам, ніж делегуватиме роботу комусь іншому.
Стався один випадок, коли він мав отримати звільнення на добу, домовилися, що я приїду. І ось я забронювала квартиру, приїжджаю — а мене ніхто з автобуса не зустрічає. Телефоную Сергію, він вибачається, мовляв, передали підрозділу автівку, яку потрібно терміново відремонтувати. А, крім нього, ніхто цього не зробить як слід. Ну що ж мені залишається робити — тільки чекати. Бо з собою важкі сумки з гостинцями, а до квартири далеченько йти. Поки сиділа то до мене двічі підсаджувалися вояки з пропозицією познайомитися. Коли я вже втретє помітила боковим зором біля себе військові берці й шеврон ДШМ, то сердито повідомила, що ні з ким знайомитися не збираюся. І раптом чую такий знайомий і рідний голос коханого.
Він ту машину так до кінця і не відремонтував, доручив побратимам. Потім розповідав, що коли повернувся — то змушений був після них все переробляти. Бо не проїхала вона далеко, почала розсипатися під час руху».
Свій позивний “Умнічка” Сергій обрав собі сам. Побратими говорять, своїми знаннями та майстерністю він виправдовував його на всі 100 відсотків.
Загинув Сергій 24 січня 2024 року в Дніпропетровській області під час виконання бойового завдання — перевезення боєприпасів.
Похований в рідному місті Долинська на центральному цвинтарі, поруч зі своїми земляками-побратимами.
На фасаді «Академічного ліцею Долинської міської ради», де навчався Сергій, встановлено меморіальну дошку на честь Героя.
