Крижик Юрій Віталійович
До останнього подиху вірний своїй землі: шлях Юрія Крижика
Юрій народився 12 квітня 1971 року в селі Жданове на Долинщині. Пізніше у Крижиків народилася ще донька Люба, молодша від Юри на три роки. Нині це село вже не існує. Його батьки були звичайними колгоспниками. Мама Марія працювала дояркою на фермі, а тато Віталій був механізатором, працював на тракторах та комбайнах.
Зі свого дитинства Юрій розповідав рідним, як любив з батьком ходити на полювання. Неподалік їхнього села ріс ліс. Його тато був досвідченим мисливцем. Навчав сина читати звірині сліди на снігу, вистежувати кабана, зайця чи косулю. Довго вибирали місце для засідки, враховували напрям вітру, маскувалися і довго-довго лежали в засідці. Але тривале сидіння в винагороджувалося влучним пострілом батька. Потім мисливці вдвох на санках доставляли здобич додому. Обробляли її і мама готувала смачні страви із дичини.
Яскраві спогади у нього залишилися і про новорічне свято, коли хлопець прокидався, а в хаті вже пахло свіжою хвоєю. Бо тато з лісу приніс ялинку і облаштував її у кімнаті. І поруч стоїть коробка з іграшками, для того щоб діти самі прикрашали її. Полюбляв він зиму і за можливість кататися на ковзанах. Поруч з їхнім селом був ставок і катання на ковзанах стало улюбленою зимовою розвагою у сільських дітей. Було й таке, що одного разу Юрій мало не провалився на ще не дуже міцній кризі.
А ще з дитинства хлопець захоплювався технікою, бігав до батька на роботу. Вчився їздити на тракторі і комбайні, допомагав йому з ремонтом. Коли батьки дарували якусь іграшкову машинку, він найперше що робив — це повністю розбирав її. А потім починав довго і терпляче складати. І дуже пишався собою, коли йому вдавалося це зробити. А вдавалося йому завжди, бо не покидав заняття, доки не збере повністю. Пізніше із задоволенням ремонтував велосипеди. Одного разу хтось віддав йому несправного мотоцикла. Хлопець тривалий час возився біля нього, розбирав і розкручував всі механізми. Ретельно протирав і змащував деталі. Його радості не було меж, коли вдалося відремонтувати і завести цей мотоцикл.
В школі Юрій навчався також у своєму рідному селі. Після її закінчився вчився на тракториста, потім ще вчився в Бобринці на водія. З села Жданове його призвали на строкову службу в армію. Служити довелося в Києві.
А повернувся хлопець вже в село Маловодяне. Бо саме сюди переселили всіх жителів його села, після початку будівництва Криворізького ГЗКОРу.
Дружина Юрія, Маргарита, розповідає, що вона народилася і проживала в Кривому Розі. Але її мама родом також родом з села Жданове. Вони часто приїздили до родичів і Юру та його сестричку вона знала з дитинства.
Мамин дядя, був ветераном війни і мав інвалідність. Його теж переселили до Маловодяного. Без сторонньої допомоги чоловік не міг обслуговувати себе сам. Коли родичі, що жили з ним, померли, мама Маргарити стала його опікункою та переїхала до села, щоб допомагати дядькові в побуті. Оскільки донька ще була неповнолітньою, то вона забрала її з собою.
Маргарита на той час вже закінчила училище, отримала професію закрійниці. Разом з подружками дівчина почала відвідувати місцевий будинок культури і зустрілася з другом дитинства Юрієм, який щойно повернувся з армії.
Спочатку зустрічалися, потім одружилися. Народилося в сім’ї дві донечки Аліна і Віталіна.
Юрій працював спочатку в колгоспі механізатором. Коли колгосп перестав існувати — їздив на роботу в Долинську.
«Останні років 25 чоловік займався власною справою — копав криниці людям, — розповідає дружина. — Він власноруч виготовив для цього спеціальне пристосування. Батько допоміг йому з реалізацією ідеї. Далі зібрав бригаду робітників і шукали замовлення на копання криниць. За ці роки він по всій області їздив копати. І в сусідню Дніпропетровську, під Кривий Ріг його запрошували. Він був дуже сильним та міцним чоловіком. Міг сам те своє пристосування витягнути і встановити. Бувало, що десь на вулиці чи на базарі люди з ним вітаються та дякують за криницю. А він вже й не пам’ятає хто ті люди та звідки. Бо ж хіба всіх запам’ятаєш? Але приємно, що тебе пізнають і дякують».
Пані Маргарита з теплом згадує свого чоловіка: «Добрий, дуже любив свою сім’ю, наших донечок, онуку Соломійку. Роботящий, ніколи не сидів без діла. Коли в 2014 році на Донбасі оголосили про початок Антитерористичної операції, Юра пішов до військкомату з військовим квитком. Просився добровольцем. Але його записали в запас і сказали, що можуть зателефонувати, якщо дуже буде потрібно».
24 лютого 2022 року Юрій Крижик як тільки почув звістку про повномасштабне вторгнення росії на територію України, вирушив до військкомату. Цього разу його взяли.
В складі військової частини А7343 солдат Юрій Крижик захищав від ворога Херсонський напрямок. Був навідником зенітно-кулеметного відділення зенітно-ракетного взводу роти вогневої підтримки.
«Він сказав дружині: «Я не розумію чоловіків, які не стають на захист своєї землі. Якщо не ми, то хто нас захистить? Адже захищати свій клаптик землі, на якому стоїть твоя хата потрібно зараз, поки ворог не дійшов до неї. Коли дійде — вже буде пізно. Не варто кивати на когось іншого, мовляв, чому він не йде. В першу чергу запитай себе: «Чому ти вдома, коли ворог топче твою землю? І що ти робитимеш, коли він прийде до тебе додому?».
З 25 лютого 2023 року Юрія звільнили за станом здоров’я. Умови, в яких наші захисники змушені перебувати на фронті дуже важкі і позначаються на їхньому здоров’ї. Спочатку Юрій захворів на ковід. Далі почалася пневмонія, його поклали до лікарні. А далі діагностували онкологічне захворювання легенів. Тривалий час лікарі боролися за його життя.
Помер Юрій Крижик 8 травня 2025 року. В таких смертях також винна російська агресія та війна. Вона вбиває не лише зброєю, а й нелюдськими умовами підриває здоров’я захисників.
«Юрій Крижик був дуже дуже позитивний чоловік, веселий, життєрадісний, — згадує свого бійця командир з позивним «Манюня». — Він став гарним прикладом для молодих бійців, справжнім воїном: сміливим, витривалим, не розкисав, коли було дуже важко. Він завжди болісно сприймав загибель своїх побратимів. Особливо, коли гинули молоді хлопці. Мовляв, такі як я хоч життя побачили, дітей народили і вирости. А цим юнакам ще б жити і жити.
Сумлінно ставився до всіх поставлених завдань. Старався виконувати їх якнайкраще. Справжній патріот, який не шкодував себе заради Перемоги”.
Нагороджений відзнакою «Ветеран війни».
