Мазур Сергій Васильович
Сергій Мазур любив працювати на землі
Сергій народився в м. Кіровоград (нині Кропивницький). Батьки працювали на заводі «Гідросила». Маленьким часто хворів, тому дитячий садок відвідував рідко. Потім родина переїхала в село Мирне Долинського району, на батьківщину батька Сергія.
Навчався в школі, яка знаходилась в сусідньому селі Першотравневе (нині Пелагеївка). Навчався добре, старанно, з усіх предметів мав гарні оцінки. Приймав активну участь в позакласних і шкільних заходах. Але найкращі успіхи мав у спорті, так як захоплювався ним з самого малечку, особливо футболом.
В селі завжди багато роботи по господарству і хлопець поспішав все зробити якомога швидше. Щоб встигнути з друзями на стадіоні поганяти м’яча. Без Сергія не проходила жодна гра чи міжміські змагання. Мав багато друзів і завжди ставав душею будь-якої компанії. В старших класах навчався в Долинському учкомбінаті на тракториста. Любив техніку, мотоцикли, машини, добре розбирався у ремонтах. Після закінчення школи навчався в Криворізькому училищі, отримав спеціальність токаря. Училище закінчив з червоним дипломом. Також став професійним зварювальником. Свою трудову діяльність розпочав в рідному селі трактористом.
«Був добрим, щирим, доброзичливим, поважав дорослих, завжди приходив на допомогу всім, хто її потребував, не відмовляв нікому, за що його всі любили і поважали», — згадує мама Сергія.
“Ми познайомилися з Сергієм у мене вдома, в моєму рідному селі Кам’янка, що на Херсонщині в Каховському районі, випадково ввечері на дискотеці, — згадує дружина Юлія. — Я приїхала з університету на осінні канікули. А Сергій у гості до своєї тітки і заодно попрацювати трактористом в одного із місцевих фермерів. При першій зустрічі ми відразу сподобалися одне одному. Він був таким веселим, товариським, жартував багато і зачарував своєю посмішкою. Ми закохалися одне в одного з першого погляду. Так і розпочалися наші стосунки. З часом він повернувся додому, а я – на навчання. Підтримували спілкування телефоном, писали листи. Через рік Сергій зробив мені пропозицію стати його дружиною. Звісно я погодилася, так як вбачала в ньому риси справжнього чоловіка і батька майбутніх дітей.
Після весілля ми переїхали мешкати у місто Херсон, де я продовжувала навчання. А він став працювати на заводі карданних валів за своєю спеціальністю токарем. Він виявився справжнім майстром своєї справи, хоч і дуже молодим. Старші працівники на заводі часто запитували у нього поради. Він завжди усім допомагав з радістю. З часом у нас народився старший синочок Кирило.
Сергій завжди мріяв про хлопчика, щоб навчити його грати у футбол, привити любов до спорту, техніки. Після закінчення мого навчання в університеті, Сергій запропонував їхати нам на Кіровоградщину і облаштовувати своє сімейне гніздечко там.
Проживали ми у місті Долинська, де народився наш другий синочок Денис. В той час, як я займалася дітками, Сергій спочатку працював механізатором в ФСГ «Відродження», потім ТОВ «АФ Долинка».
Чоловік дуже любив працювати на землі, сіяти хліб, збирати врожай. В техніці дуже добре розбирався. У його руках горіла будь-яка робота. Колеги завжди дивувалися, як у нього все так швидко і легко виходило. А він просто любив те, чим займався. У свої вихідні Сергій завжди намагався ходити на місцеві змагання з футболу у будь-яку пору року, грав за різні команди. Цей вид спорту став захопленням усього його життя. Мріяв, щоб сини так само любили футбол, як і він.
«Початок війни… Дзвінок від моїх батьків, — згадує Юлія. — Чую голос мами в телефоні: «Доня, почалася війна. Колона танків рухається по трасі…». Сергій відразу сказав, що, якщо його призвуть до несення служби, він ховатися не буде. Хтось має захищати нашу родину і звільняти від загарбників мою Херсонщину. Так і сталося».
Сергія мобілізували 5 березня 2022 року і відправили на військову підготовку до навчального центру в с. Старичі Львівської області. Там він отримав посаду навідника і склав військову присягу. Через пристрасть до футболу хлопці дали йому позивний «Мессі». Після розподілу він потрапив у в/ч А 2896 і став військовослужбовцем 9 батальйону 59 ОМПБ. Разом з новоприбулими солдатами їх відправляють на гарячі точки в Донецьку область. Його група завжди знаходилася на позиції 0. Вони були очима, слідкували за кожним рухом противника, щоб попередити своїх побратимів про загрозу наступу чи артилерійського бою. Відбивали підступні наступи ДРГ ворога.
«Як тільки важко було дочекатися його дзвінка після виходу з позиції, — ділиться спогадами дружина, — щоб почути його голос зі словами: «Живий. У мене все добре». Після інтенсивних обстрілів врятував багатьох побратимів, хоча сам неодноразово отримував сильні контузії. Але мали місце і втрати. Сергій важко переносив смерть своїх побратимів. І кожного разу, ще з більшою впевненістю говорив: «Помстимося за кожного. Ми їм цього ніколи не пробачимо».
Потім, восени 2022 року, після звільнення Херсона, їхній батальйон відправляють на підкріплення іншим бригадам на Херсонський напрямок в село Веселе, яке знаходилося біля Каховської ГЕС. Його радості не було меж. Він так мріяв про звільнення рідного села Юлі. Але після перебування там протягом двох тижнів, їх знову відправляють в Донецьку область в напрямок Бахмуту. І тоді сталося найстрашніше. Під час переміщення машина потрапила у жахливу дорожньо-транспортну пригоду, у якій Сергій отримує травми, несумісні з життям. Йому навіки 36 років. Мужній Герой своєї країни, для якої він так хотів здобути перемогу.
