Остапчук Олександр Вікторович
Олександр Остапчук: «Це моя робота і настав час її виконувати!»
Народився Олександр 28 вересня 1997 року в міста Долинська. В сім’ї вже був шестирічний син Віталій. Батьки Віктор та Любов Остапчуки обоє працювали на залізниці.
Віталій розповідає, що дуже хотів братика і з нетерпінням чекав коли він з’явиться на світ: «Після народження, як їх забрали вже з лікарні, пам'ятаю, що мама запитала: «Як ми назвемо братика?». Я відповів без вагань «Саша», в той час мені дуже подобалося це ім'я, і батьки погодилися. Тоді я був дуже щасливим, бо маю брата та ще й батьки погодилися дати йому ім'я, яке обрав я».
Але, коли Сашко підростав, за ним потрібно було доглядати і догляд став одним з обов’язків старшого брата, то вже радості з цього виходило набагато менше. Адже хочеться десь з хлопцями побігти на вулицю, чи на ставок, а тут батьки доручили за Сашком наглядати. Бувало, таке, що й покидав малого одного у дворі, а сам хоч на якийсь час біг до друзів. Закінчувалося це розбитими колінами чи щелепою у брата. Тоді дуже боявся, що влетить від батьків за його недбалість.
Сашко підріс і навчався в Долинській загальноосвітній школі №1. Після закінчення 9-го класу поїхав у Кривий Ріг, вступив до електромеханічного професійного коледжу вчився на помічника машиніста електротяга. Про цю професію він мріяв, тому що батьки обоє працювали на залізниці. Тато був машиністом електротяга і брав інколи дітей з собою на роботу. Для Сашка така подорож з батьком стала справжньою пригодою. Він довго та із захопленням згадував цю поїздку і в майбутньому бачив себе лише залізничником.
Після закінчення ліцею цілий рік не міг влаштуватися в Долинській на роботу на залізницю. Працював цей час продавцем в магазині. А потім таки звільнилося місце і він влаштувався працювати за спеціальністю.
Пропрацював на залізниці до 2017 року. Потім Олександра призвали на строкову службу. Від початку говорив брату, що хоче служити. Після 2014 року вважав це необхідністю, оскільки при такому агресивному сусідстві слід вміти захищати свою Батьківщину.
Служив в місті Києві в 101 бригаді, яка виконувала функції охорони Генерального штабу ЗСУ. Служба йому дійсно сподобалася.
Після строкової служби повернувся додому, батьки допомогли придбати власну квартиру. Пропрацював на залізниці ще один рік і зрозумів, що ця робота його більше не захоплює, як раніше.
Вирішив повернутися до своєї частини та підписати контракт. Сталося це у 2019 році. Бував і в АТО на позиціях під Бахмутом. Служба Олександру подобалася, він був відповідальним та зразковим воїном. Командування запропонувало пройти навчання в школі сержантів, щоб отримати підвищення по службі.
Навчання проходило в кілька етапів. Спочатку в навчальному центрі «Десна», а через рік його направили на навчання в Львівську область, на Новояворівський полігон (Старичі). Це сталося за кілька днів до повномасштабного вторгнення.
«24 лютого 2022 року Саша зателефонував мені о п’ятій ранку, — згадує Віталій. — Я з сім’єю живу на восьмому поверсі. І він мені повідомив про те, що розпочалася війна, росія веде масований обстріл всіх регіонів України ракетами. Порадив перейти жити до батьків у приватний будинок. Перша його думка була про безпеку рідних».
Навчання перервалося, їхня частина відкликала їх до Києва. Йому довелося обороняти столицю та відкидати ворога за межі кордонів.
Ми всі, звісно, хвилювалися, постійно його просили щоб давав про себе знати і натякав де він знаходиться, — згадує ті дні Віталій. — І якось я спілкуюсь з ним, переживаю, а він мені відповідає: «Чому ви всі так кіпішуєте і переймаєтесь, все зі мною добре. Це моя робота, просто настав час її виконувати. Ми (військові) для цього і потрібні, нас для цього і готували, щоб захищати своє». Ці його слова так запам'яталися мені».
Далі будували оборонні споруди, щоб у разі повторного наступу ворога на столицю зробити неможливим його прорив. Також Олександру довелося організовувати і нести охорону на найбільш важливих стратегічних підприємствах. Але охорона об’єктів в тилу йому здавалася занадто простим завданням. Він рвався туди, де потрібні його знання та вміння. Олександр зустрів одного із знайомих офіцерів, який формував підрозділ Сил Спеціальних операцій (ССО) і запросив його на співбесіду. Сталося це в серпні 2022 року.
Рідні вмовляли Олександра подумати і не поспішати з вибором, адже це зовсім інший рід військ, з іншими вимогами. Але він уже прийняв рішення. І чекав результатів відбору. На початку 2023 року батальйон в якому служив Олександр Остапчук спрямували під Бахмут. Вони стримували просування ворога на цій ділянці фронту до кінця травня.
А 31 березня 2023 року в сім'ї Олександра та Тетяни (цивільна дружина) народився син. Але через кляту війну, він не міг побачити його та розділити з рідними, радість цієї події, бо перебував в цей час в окопах.
За два тижні до кінця ротації отримав розпорядження про переведення його до ССО. Командування домовились, що він затримається на бойових позиціях і покине їх разом зі своїми побратимами.
Повернувся в Київ для оформлення всіх необхідних документів і в цей час отримав нагороду «Золотий Хрест» від Головнокомандувача ЗСУ за мужність та успішне виконання бойових завдань. «У мене 13 червня день народження, а 14-го я йому зателефонував і запитав чим він займається, — згадує брат, — він відповів, що збирає документи для переведення, вже підписав обхідний лист. І мимохіть промовив, мовляв, щойно отримав нагороду від Залужного «Золотий Хрест». Я дуже пишався тим, що в мене такий брат і відчував гордість за нього. В нього навіть випала можливість на один день потрапити додому, щоб змінити речі. І нарешті побачити та взяти на руки сина — Назара, якому вже було 2,5 місяці від народження”.
Наприкінці 2023 на початку 2024 року проходив навчання в навчальному центрі НАТО, в Польщі.
В складі ССО Олександр тривалий час знаходився поблизу Херсона і виконував бойові завдання на островах Нижньодніпровських плавнів. Далі пройшов підвищення кваліфікації і навчання в Німеччині. Про це навчання Олександр розповідав, що багато уваги приділялося фізичній підготовці та вмінню виживати в екстремальних ситуаціях. Хлопці витримали всі випробування, навчилися діяти професійно та злагоджено.
Після повернення в Україну їхній підрозділ спрямували на Покровський напрямок, там вони від початку січня 2025 року відповідали за населений пункт Удачне. Проводили там зачистку від ворога. А коли відходили на відпочинок — окупанти заповзали в це село. Потрібно було його знову зачищати. І так тривало протягом всього часу, що вони там перебували.
За цей час дехто з них отримав легкі поранення. Поранили і Олександра, але рідні про це навіть не знали.
В цьому підрозділі він спочатку виконував функції заступника командира групи, а пізніше став командиром групи.
Ще в березні 2025 року він побував вдома у відпустці. І якщо раніше про свій досвід війни він розповідав з оптимізмом. Відчувалося, що пишається своїми бійцями та тим, як вони відбивають атаки ворога. То в тій останній відпустці брат помітив в його очах сум і можливо, втому від всього того, що йому довелося пережити.
Останній бій Олександра Остапчука відбувся 11 квітня 2025 року за село Удачне. Він, як командир, завжди йшов попереду своїх бійців. Отримав поранення зі стрілецької зброї, сказав хлопцям: «Я легкий «триста» і забіг до найближчої хатини, щоб надати собі першу допомогу. За ним кинулися ще двоє бійців, щоб допомогти командиру. В це приміщення за ними залетів дрон FPV. Хлопців сильно посікло осколками. Олександра намагалися реанімувати, але не встигли — його серце зупинилося.
Поховали Олександра Остапчука в Долинській. У нього залишилися кохана жінка, з якою не встиг зареєструвати шлюб і син.
«Саша завжди прислухався до моїх порад, — говорить Віталій, — але двічі в житті він поступив по своєму. Перший раз я відмовляв його підписувати контракт. Другий раз — від переходу до підрозділу ССО. Але це його життя і він його обирав свідомо. Він говорив, що не може відсиджуватися в спокійному місці. Це не для нього».
Отримав нагороду «Золотий Хрест» від Головнокомандувача ЗСУ, орден «Богдана Хмельницького» ІІІ ступеня посмертно, відзнаку «За оборону України», медаль «За жертовність і любов до України» посмертно, медаль « За оборону рідної держави».
