Петров Олександр Олександрович
Наймолодший у взводі, але найбільш відважний: шлях Олександра Петрова
Народився Олександр 5 березня 2000 року в Долинській. До того, як синові виповнилося 4,5 роки, сім’я Ольги та Олександра Петрових проживала в селі Першотравневому (нині Пелагеївка). А потім отримали для проживання квартиру в сімейному гуртожитку при частині ДСНС. Старший Олександр Петров працював в службі ДСНС.
В селі у бабусі Саша бував дуже часто і йому подобалося там проводити свій час. Він мав там безліч обов'язків, став справжнім помічником для бабусі. А у вільний час його чекали друзі з якими можна порибалити, покупатися на ставку чи просто кататися велосипедом сільськими околицями та проміж полів.
«Для мене Саньок був не просто другом, — говорить Віктор Багмет, — він мені став як брат. Його в моїй родині приймали як рідного сина. Так само і мене в його сім’ї вважали своїм. Якщо потрібна якась допомога — варто зателефонувати Саші і я знаю, що він не відмовить. Такий друг буває один і на все життя і не в кожного.
Дуже любив рибалити. Це його найбільше захоплення. Ми тут в околицях з ним всі ставки випробували на риболовлю».
Навчався Олександр в Долинській, в школі №4 (нині Академічний ліцей). Мама Ольга Петрова розповідає, що син навчався добре, любив читати, навчився грати на гітарі, захоплювався спортом: «Він був дуже життєрадісною дитиною, прагнув всьому навчитися все спробувати. Дуже любив розбирати різну техніку. Починав із іграшкових машин, а далі сміливо брався ремонтувати дрібну побутову техніку, велосипеди тощо. Намагався щось сам сконструювати з деталей від механічних іграшок. Брав моторчик, щось до нього приєдував, щоб воно крутилося і давало якийсь ефект. Не боявся викрутки. І в нього це непогано виходило».
Після закінчення школи у 2017 році Олександр спочатку мріяв про роботу дснс-ника. «Щоб бути як тато. Ми вже і документи всі необхідні зібрали, — згадує мама, — вибирали між двома навчальними закладами, до якого їх подавати. Але раптом він передумав і сказав, що це не та робота, якою він готовий займатися все життя». Вирішив їхати в Кривий Ріг і вступити до Міжрегіонального центру професійної підготовки звільнених в запас військовослужбовців на спеціальність «Електрогазозварник. Слюсар з ремонту колісних транспортних засобів». Після закінчення навчання працював за фахом на заводі в Кривому Розі.
В червні 2020 року його призвали на строкову службу. Потрапив до лав Національної гвардії України, служив в Івано-Франківську. Демобілізувався на початку грудня 2021 року.
«24 лютого 2022 року я погано пам’ятаю, — ділиться спогадами мама. — В мене був стан шоку. Я ніяк не могла повірити в те, що сталося. Знала, що війна у нас почалася ще в 2014 році. Розуміла, що там страждають люди, що йдуть бої і гинуть люди. Але ж це не було так масштабно. Не було загрози моїй сім’ї, нашому місту. А тут вибухи зовсім недалеко. Виїжджати я нікуди не хотіла, бо в мене тут син і чоловік. Я не могла їх кинути».
Олександра Петрова мобілізували в березні 2022 року до 195-го батальйону, 124 бригади ТрО в частину А7361. Спочатку проходив навчання. Мама не могла повірити в те, що її сину доведеться воювати. Їй здавалося, що все має швидко закінчитися. Ну не може ж статися, щоб цей жах так довго продовжувався.
Після проходження навчання їх спрямували на Херсонський напрямок, стримували просування ворога поблизу села Іванівка Бериславського району. Ці позиції виявились не облаштованими. Хлопцям довелося самим рити окопи та будувати укріплення. Вони звільняли правобережну частину Херсонщини — села Петропавлівку, Давидів Брід. Після звільнення Херсона базувалися спочатку в Зеленівці. А потім вже в самому Херсоні. Йому дали бойовий позивний «Ворон».
Олександр з побратимами виконував завдання на Лівому березі річки Дніпро та на островах Нижньодніпровських плавнів. Їхні операції перешкоджали ворожому десанту закріпитися на островах, виявляли розташування ворожої техніки, складів з боєприпасами та артилерійських установок.
За мужність і професіоналізм у виконанні бойових завдань Олександр Петров отримав нагороду від Головнокомандувача ЗСУ медаль «Золотий Хрест».
Ольга Петрова згадує: «Коли син приїздив у відпустку, то говорив мені: «Мамо не ображайся, але я сюди приїжджаю вже як в гості. Моя сім’я, мої хлопці там. Я про них постійно думаю, хвилююся за кожного з них. Я вже не можу бути тут довго».
Їхню частину розформували і 124 бригада ТрО стала 34-ю бригадою берегової оборони.
За званням Олександр був старшим матросом. Його відправили вчитися на молодшого сержанта і призначили на посаду командира відділення. Після навчання отримав всі відповідні сертифікати. Коли повернувся — здав свою посаду гранатометника та прийняв командира відділення. А от звання молодшого сержанта йому не встигли присвоїти.
2 листопада 2024 року Олександр Петров в 20-й раз зайшов зі своєю групою на одну з лівобережних позицій для виконання поставленого завдання. Але їх вистежив ворожий дрон-розвідник, який коригував артилерію. Почався обстріл. Після перших вибухів «Ворон» запитав у побратимів: «Чи всі цілі?». Потім пролунав ще один вибух і Олександр вже не відгукнувся сам. Він отримав поранення несумісні з життям.
Військова медикиня Світлана розповідає: «Саньочок був відважним хлопцем, добрим, ввічливим, компанійським, веселим та харизматичним. З повагою відносився до побратимів та людей які його оточували, незалежно від віку чи статі. Він постійно розвивався, щось читав, шукав якусь важливу інформацію. Ніколи не зупинявся в своєму розвитку, постійно прагнув більше знати і вміти. Цим він відрізнявся від інших побратимів. Дуже любив тварин. І вони йому віддячували тим же, постійно біля нього крутилися. Він пестив та підгодовував як собак, так і котів. Коли відпочивав — вони притулялися до нього, зігрівали своїм тілом. Одного разу собака врятувала його від поранення стопи. Саме працювала ворожа артилерія, неподалік був прихід. Полетіли осколки, один з них потрапив в собаку, яка притулилася до його ноги і прийняла удар на себе.
В нашому взводі він виявився наймолодшим. Олександр дуже часто брав ініціативу в свої руки. Не відмовлявся від будь-якого завдання, став справжнім командиром відділення. Йому довіряли побратими, коли він вів їх за собою, були впевнені в його діях. Якщо групу для виконання бойового завдання на Лівобережжі очолював «Ворон», то завжди знаходилися охочі йти саме з ним. Тому що поруч з ним завжди присутнє відчуття, що він не має страху.
Релаксував музикою, любив тату, любив знімати все на відео або робити фото. Але зовсім не любив фотографуватися сам. Ніколи не скаржився на біль чи на життя. Завжди тримав це в собі та вирішував свої проблеми по-дорослому. Я пишаюся тим, що особисто знайома з Олександром, що мала честь служити поруч з ним» .
«Саньочок був дуже хорошим побратимом і людиною. Завжди на позитиві. Не відмовлявся йти на бойові дії, не мав страху. Повторював, що треба виганяти цю нечисть з нашої землі. Має нагороди на які він заслужив за виконання бойових завдань. Свої завдання на позиціях він виконував на всі 100%. В складну хвилину приходив на допомогу. Таких людей як він дуже мало», — так відгукується про Олександра побратим «Малий».
