Платаний Сергій Сергійович
Сергій Платаний: «Я не можу покинути своїх хлопців!»
«Це повідомлення ти побачиш, якщо зі мною щось станеться, — так писав Сергій останнє смс своїй коханій дружині Поліні. — Хочу, щоб ти була щаслива і жива. А я тебе оберігатиму як на землі, так і на небі».
«Якщо буде син обов’язково назву Сергієм»
21 серпня 2000 року в родині Людмили та Сергія Платаних народився син Сергій. Це була їхня перша і дуже бажана дитина. Ще задовго до заміжжя Люда мріяла про те, що свого сина назве саме Сергієм. Дуже подобається їй ім’я і це бажання навіть не змінило те, що вийшла заміж за чоловіка з іменем Сергій.
Жила сім’я спочатку в рідному селі Катеринівці, адже тут вони народилися і виросли. Молода мама на час народження сина була ще студенткою і навчалася в Криворізькому педагогічному університеті. Дідусі та бабусі з обох сторін підтримували подружжя, допомагали з доглядом за онуком. Людина мама дуже мріяла свого часу про сина, але стала мамою двох доньок. І тут такий подарунок! Перший онук — хлопчик. Бабуся натішитися ним не могла.
«Коли я росла та навчалася в школі — нас возили до школи в село Марфівка, — розповідає пані Людмила, — Тоді у нас було потужне сільськогосподарське підприємство, яке підтримувало всю соціальну інфраструктуру в наших селах. І школа в Марфівці за рівнем освіти, за матеріальною базою нічим не поступалася міським школам. Але часи змінилися, я хотіла, щоб мої діти мали можливість отримати не лише якісну освіту. Я мріяла, щоб вони могли розвиватися всебічно і вибрати собі заняття по душі за межами школи. В селі такі можливості досить обмежені. І ми вирішили переїхати до Долинської. Спочатку винаймали квартиру. Потім спромоглися заробити на власне житло».
Мама багато займалася з сином, рано навчила читати та писати. В дитячому садочку «Казочка», який почав відвідувати хлопчик, виховательки охоче залучали його до всіх активностей. Вже в такому віці хлопчик прагнув до самостійності: просив тата, щоб доводив його лише до воріт садочка, а далі він сам доходив до своєї групи. Тато, правда, стояв і спостерігав здалеку та чекав сигналу від виховательки, що дитина вже на місці.
«Був безумовним лідером серед учнів»
Навчатися пішов до школи №4, нині Академічний ліцей. А після уроків Сергій займався в дитячій юнацькій спортивній школі. Особливо до душі йому припав футбол.
Ірина Кошелєва, класна керівниця класу в якому навчався Сергій, розповідає, що хлопець був безумовним лідером в класі: «Його слухалися всі: і дівчата, і хлопці. Він вмів згуртувати однокласників. Пам’ятаю, якось зробила на перерві зауваження одинадцятикласнику. Він відповів мені дуже грубо та образливо. Це почув Сергій і хоч він був молодшим за того хлопця, але змусив його вибачитися переді мною. Мене тоді дуже це вразило. Добре батьки виховували Сергія. Він не терпів несправедливості та хамства.
Молодшу сестричку забирав зі школи і завжди ніс додому на плечах. Він виглядав дуже спортивним, натренованим і багато дівчат в нього закохувалися».
Пригадує вчителька і те, як вже після закінчення школи, коли б не зустріла Сергія він завжди вітав її щирою усмішкою, такими емоціями та обіймами, ніби рідну людину побачив після довгої розлуки. А після закінчення коледжу якось прийшов на День вчителя, разом ще з кількома однокласниками, і привітав вчительку величезним букетом троянд.
Андрій Гронт розповів, що в 10 класі особисто привів Сергія привів на волейбольну секцію. Грав з ним в парі, навчав та підтримував в волейболі: «Безліч змагань провели разом, Сергій був дуже відповідальною людиною. Людиною з великої літери. Пам'ятаю як на машині їздили в Кривий Ріг на змагання і коли поверталися назад, опустився сильний туман. Ми їхали мабуть зі швидкістю кілометрів 30-40. Сергій сказав, що так повільно він ще ніколи не їздив. Ми багато жартували та сміялися як ніколи. Заїхали по дорозі в магазин по батончики та морозиво. Сергій завжди любив солодке».
Вікторія Шаповалова, завучка Академічного ліцею та вчителька англійської мови пам’ятає Сергія старанним учнем, відзначає його активність в житті класу та школи: «Так болить душа від того, що гине наша найкраща молодь. Такі діти, як Сергій — цвіт нашої нації. Приклад на кого потрібно бути схожим. Він добре навчався і здобував для школи перемоги у спорті, дуже правильна дитина».
Навіть після випускного вечора, коли повернувся після зустрічі сходу сонця, поспав зо дві години і підхопився на тренування. Дарма, що майже не спав, тренування пропустити не міг.
«Я виховувала своїх дітей так, як мої батьки виховували мене, — розповідає мама, — бути справедливим, ніколи не ображати менших та слабших, шанувати жінок та берегти свою сім’ю. Ми ніколи не мали великих статків. Працювали з чоловіком багато. Жодного разу не чули від нього докору відносно того, що чогось не змогли йому дати».
Професію обирав самостійно
Після закінчення школи, коли постало питання вибору навчального закладу, вирішили подати документи до Криворізького педагогічного університету на факультет інформатики. В Сергія були гарні оцінки в атестаті та по результатах зовнішнього оцінювання і мав всі шанси пройти на бюджетне навчання. Але раптом син оголосив батькам, що не бажає навчатися в університеті, йому подобається робота на залізниці. Він забрав документи і відніс їх до політехнічного фахового коледжу на спеціальність «Організація перевезень і управління на залізничному транспорті». Батьків ця звістка шокувала, бо мріяли що син матиме престижну професію, але відмовляти не стали. «Мої батьки погодилися з вибором моєї професії, тільки тому, що вона мені до серця, — розповідає мама. — Неважливо, що оцінюють її не дуже високо. Я не шкодую про це. Тому й погодилася із сином, бо важливо займатися улюбленою справою, мати роботу, яка тобі по душі».
Батьки пропонували на час навчання в Кривому Розі винайняти квартиру, але син відмовився, мовляв, з хлопцями в гуртожитку йому житиметься набагато цікавіше і веселіше.
В коледжі про хлопця були лише найкращі відгуки: гарно навчався, завжди активний у суспільному житті, брав участь у всіх спортивних змаганнях. Після закінчення коледжу почав працювати за фахом, збирався продовжити навчання за цим напрямком у виші. Але робота його розчарувала. Тому почав працювати разом з батьком в службі охорони в Кривому Розі. Тут його влаштовував режим роботи та оплата праці. На двадцятиріччя сина батьки подарували йому машину. «Для більш комфортного життя в нашому місті потрібно мати власний транспорт, щоб швидко дістатися потрібного місця, — говорить пані Люда. — А молодому хлопцю треба мати свободу переміщень. Права він вже мав. Кермував відповідально, був на дорозі уважним і це оцінили його друзі. Якось їздили на змагання до Одеси. Їхали на автівці одного з товаришів. Машина дорога, статусна. А в Одесі на вулицях, щоб кермувати — потрібно міцні нерви мати аби до халепи не втрапити. І власник машини попросив Сергія сісти на місце водія, мовляв, із нас ти найкраще впораєшся з кермом в цій ситуації».
Закохався в дівчину Поліну
Дружина Поліна розказала, що якось Сергій розповів їй, коли він вперше звернув на неї увагу. Побачив на вулиці дівчину, що йшла до школи у малиновому піджаку, дуже гарну і дуже серйозну. А потім в школі проходило свято першого вересня, подруга подарувала їй іграшку-сувенір. Школярки після свята гуляли з друзями і дівчина залишила подарунок в машині хлопця з яким зустрічалася її подруга. Коли попросила його повернути, то хлопець відповів, що цей сувенір забрав його друг. «Я обурилася. Що це ще за хлопець? Як він посмів взяти чужу річ, — згадує Поля. — Почала телефонувати йому, щоб він негайно повернув той сувенір. Він жартівливо віднікувався, мовляв не віддам, потім таки приніс. Вже настав вечір, стало прохолодно і він виніс для нас плед. Так ми познайомилися, потім я довго не бачила Сергія, друг все говорив, що він багато працює. Якось я прокоментувала його історію в Інстаграмі, він відповів, почали переписуватися, потім він запросив мене на каву. Поспілкувалися, через якийсь час зустрілися ще раз в кав’ярні. А потім він запропонував зустрічатися. І я погодилася, бо блакитнооокий красень вже почав мені подобатися».
Мама Поліни пані Світлана Грабажей пригадує, що від перших днів знайомства з хлопцем її доньки він став для їхньої сім’ї як рідний: «Відкритий, чемний, щирий, делікатний у спілкуванні. І красень, очі такі голубі, що в них потонути можна. Я як мама, звісно, хвилювалася за доньку, коли дізналася, що вона ще школярка вже зустрічається з хлопцем. Адже ще дуже молода, потрібно навчатися. Але побачивши Сергія, зрозуміла, що він щиро кохає мою Поліну, а вона його. І я раділа за неї, раділа її щастю. На випускний вечір він приніс їй величезний букет троянд. Всі ахнули, гадали, що Сергій робитиме їй пропозицію руки та серця. Але це було просто привітання із закінченням школи».
Молоді люди почали жити сім’єю у Поліниних батьків. Дівчина після закінчення школи вступила до одного зі столичних вишів, а Сергій працював, мав додаткові заробітки, щоб в майбутньому придбати власне житло для своєї сім’ї.
Сергій дуже любив дітей і мріяв про власних. Просто розумів, що Поліні потрібно закінчити навчання. Діти також тягнулися до нього і друзі охоче запрошували Сергія стати їхнім кумом.
Євген Биченко розповідає, що з Сергієм його познайомив та подружив футбол: «Двері мого дому завжди відчинені для нього. Він похрестив мою доньку і це не випадково. Вона ні до кого з чужих людей на руки не йшла, крім Сергія. Знаю також, що якби не війна, то його б забрали до професійної футбольної команди в Польщі. Була така пропозиція і він зміг би себе реалізувати як спортсмен».
Повномасштабне вторгнення
24 лютого 2022 року Сергій чергував на роботі. В армії хлопець не служив, але перебував на обліку в резерві. І вже 25 лютого його разом з іншими резервістами мобілізували. Спочатку служив у Кропивницькому, перебували в Канатовому на навчанні. Потім їх спрямували на навчання в Німеччину.
Родині Поліни на початку війни пропонували виїхати до Німеччини родичі. Але дівчина сказала, що не хоче їхати з України, бо не буде можливості бачитися з коханим. Тому вирішили залишатися вдома.
«Якось вночі зателефонував Сергійко, — пригадує Людмила Платана, — говорить, мовляв збери для мене такі й такі речі, має заїхати до вас побратим, передай їх йому. Я зібрала все, чекаю, дзвонять у двері. Виходжу на сходи — а там Сергій, я закричала від несподіваної радості. Давай його обнімати. Він тільки на кілька хвилин заїхав за речами, але ж яке то щастя обняти свою дитину. Просила його, мовляв, будеш повз Долинську їхати — хоч на хвильку зайди додому. Довго тримати не буду, мені досить обняти тебе, побачити вживу, притулитися».
Довелося Сергію захищати Україну на Донецькому та на Харківському напрямках. Про те що відбувалося на фронті рідним не розповідав, беріг їх, не хотів хвилювати. Коли вдавалося приїхати додому хоч на день — обов’язково йшов на стадіон, тренувався чи грав у футбол. Говорив вдома, що спортивну форму втрачати не можна, розповідав, що й в тих умовах тренується переносити хлопців, бо ж може доведеться комусь рятувати життя і треба бути готовим до всього. Якось переслав відео в якому хлопці куховарили й Сергій з допомогою гранати відбивав м’ясо.
В Долинську заїжджав вже в цивільному одязі, ніколи не хизувався у формі. Пані Світлана розповідає, що за три з половиною роки Сергій став для неї як рідний: «Це був еталон справжнього чоловіка. Турботливого, розумного, впевненого, який продумує життя на кілька кроків вперед. Біля нього відчуваєш себе захищеним. Ніколи він ні на що не жалівся. Полінка щоразу його кликала прогулятися. Бо ж скучила і хочеться побути вдвох з чоловіком. Я бачу, що він втомлений і хоче спати, але збирається і вони йдуть гуляти чи на стадіон».
Весілля
В один із приїздів Сергій сказав Поліні збиратися, мовляв, потрібно поїхати в Кропивницький. Їхали машиною і він дуже поспішав, вже перед самим містом зрозуміли, що пробили колесо та зупинилися, щоб його замінити. Сергій зателефонував Поліниному дядькові, який мешкав в Кропивницькому. «Коли заїхали до міста, дядя зустрів нас на одній з вулиць. Сергій вийшов з машини поговорив з ним і я побачила, що з багажника дядькової машини до багажника нашої переклали букет квітів, — пригадує Поліна. — Вже з цього я зрозуміла, що на мене чекає якийсь сюрприз. Ми приїхали до ресторану. Він був порожнім, накритим стояв лише один столик на двох і нас очікував фотограф. Сергій зробив мені пропозицію руки та серця. Наступного дня він знову їхав до того пекла. А потім було наше весілля».
Полінина тьотя Ольга розповідала, що саме до неї Сергій звернувся з проханням допомогти зі сценарієм та організацією, щоб зробити цей момент пропозиції для Поліни романтичним і незабутнім. На всі свята він дарував коханій розкішні букети квітів. «У нас квіти в домі не закінчувалися, — зауважує пані Світлана. — Після загибелі Сергія, друзі запитали в доньки, що їй подарувати на день народження. Вона відповіла, що не треба нічого. Тільки квіти, бо мені завжди їх дарував Сергій»
Весілля грали в Кривому Розі. Сергій взяв на себе всі витрати з організації свята. «Яким він був щасливим на весіллі, — плаче мама, — я раділа за нього. Мені хотілося, щоб весілля було в Долинській, але добре, що не стала на цьому наполягати. Побратимів було багато. Вони так раділи і веселилися мов діти. Не так часто їм випадало повеселитися. Нині вже когось з них немає серед живих».
Останній вихід на нуль
20 листопада 2024 року Сергій телефонував рідним і повідомив, що загинув його друг Руслан. Він не міг змиритися з тим, що неможливо витягнути тіло побратима, доставити додому, щоб рідні могли поховати. Він рвався на бойові позиції поза чергою для того, щоб раптом випаде можливість аби витягнути тіло побратима. Зателефонував рідним, сказав що повернеться через три дні. Якщо через цей час він не зателефонує — то звертатися до командира.
Коли приїхала зміна на бронемашині — розпочався обстріл з дронів. Нова зміна не встигла вийти, а тих кого мали забирати - заскочили на верх машини. Водій рушив, в цей час пролунав вибух і осколками поранило хлопців, які знаходилася зверху. Спочатку не втримався один, за ним впав другий, останнім зірвався Сергій.
Не діждавшись дзвінка від коханого, Поліна почала телефонувати командиру. Спочатку їй відповідали, що він не вийшов на евакуацію. Потім з’ясували, що частину бійців загубили. Вислали пошукову групу, знайшли двох. Тих хто впали першими, Сергія не знайшли. Тільки коли приїхали Поліна з мамою Світланою командир послав другу пошукову групу. Але було вже пізно. Солдат з позивним «Леон», розвідник-снайпер 3-го розвідувального відділення взводу розвідки спеціального призначення штабної роти, 3-го батальйону оперативного призначення військової частини А3102 Національної гвардії України Сергій Платаний помер від отриманих ран 27 листопада 2024 року.
«Це так страшно, що його не знайшли вчасно, — плаче Поліна. — Він так любив життя, ми стільки планів мали на майбутнє. Знаю, що він ніколи б не кинув побратима в біді. Скільки ми намагалися вмовити його перейти в інструктори чи перевестися до більш безпечного місця, він відповідав: «Я не можу покинути своїх хлопців». А його виходить покинули. В телефоні в нотатках я знайшла повідомлення, яке він писав для мене в останні години свого життя. В очікуванні на порятунок: «Це смс ти побачиш, якщо зі мною щось станеться. Поліно, сонечко моє, я тебе дуже люблю. Не уявляю собі життя без тебе. Не сумуй. Ти молода, перспективна і амбітна дівчина, яка повинна бути щасливою. Завжди посміхайся і будь собою. Обов’язково знайдеться той, хто полюбить тебе. Будуть у тебе дітки і ти будеш щасливою. А я завжди оберігатиму тебе на землі і на небі. Будь щасливою! Твій придуркуватий та несерйозний хлопчик із серцем дитини».
Побратим Дмитро, якого теж поранили того дня говорить, що Сергій був для нього як брат: «Важко усвідомлювати, що «Леона» вже не має, гірко від того, що не знайшли вчасно, не врятували».
Іван Лета, друг Сергія говорить: «Сергій Платаний… Ім’я, яке тепер назавжди закарбоване в наших серцях. Він був одним із тих людей, які світяться зсередини — завжди усміхнений, добрий, справжній. Життєрадісний, сильний, з неймовірним почуттям гумору і великою любов’ю до життя. Сергій, завжди приходив на допомогу і робив все, що в його силах. Спорт був його пристрастю, а служба — покликанням. Він не міг стояти осторонь, коли рідна земля потребувала захисту.
Сергій віддав найдорожче — своє життя. Заради нашого спокою, заради майбутнього України. Його подвиг — це не просто військова відвага, це прояв любові до своєї країни і до людей. Його сміх ще довго звучатиме в наших спогадах. Його доброта — надихатиме. А його приклад — житиме вічно серед нас.
Сергію, дякуємо тобі. Пам’ятаємо. Не забудемо».
