Похович Сергій Богданович
Сергій Похович «Його не треба було ні звати ні просити. Він завжди з’являвся поруч, коли комусь було важко»
На сільський цвинтар в Новогригорівці Першій щонеділі приходить чоловік. Він довго тут сидить біля двох могил – Поховича Сергія та Богдана. Переглядає фото та відео в телефоні і розмовляє. Розмовляє зі своїми близькими: рідним братом та племінником, життя яких забрала війна.
Без страху в очах
Сергій Похович з дитинства обожнював спорт і як розповідає його брат Микола, ніхто краще його в школі не міг відтискатися та крутити на турніку «сонце», захоплювався верховою їздою. От не було на той час в селі вершника кращого від Сергія Поховича – літав як вітер, без страху в очах.
Вчитель фізкультури наполегливо радив йому вступити до інституту на факультет фізичної культури. І Сергій був до нього дослухався, подав документи і навіть успішно почав здавати вступні іспити, проте дізнавшись, що до закінчення вишу його не будуть призивати до армії, відмовився від навчання.
Служба в армії
Дочекався повістки і пішов служити в армію. Завдяки гарній фізичній підготовці, Сергія зараховують до повітряно-десантних військ і проходить він військову підготовку в навчальній частині, що знаходиться в Печорах Псковської області.
Перша радянська публікація в пресі про таємничі війська спецпризначення з’явилася в журналі «Советский воин» №22 в 1990 році. Ця стаття називалася «Командировка в спецназ», йшлося в ній про навчання однієї з груп цього підрозділу військ, де згадується також ім’я Сергія Поховича та навіть є його фото, де він рятує побратима у воді.
Навчання проходило під керівництвом офіцерів, які побували в пеклі війни в Афганістані. І хоч на той час вже розпочалося виведення радянських військ з цієї країни, понюхати пороху у вирі війни Сергію теж випало. Якраз розпочався збройний конфлікт в Нагорному Карабасі і їхню частину перекинули в «гарячу точку». Про цей період свого життя Сергій нічого не розповідав, мало хто взагалі знав, що йому там довелося побувати.
Забезпечував сім’ю як міг
Після армії працював на будівництві Криворізького ГЗКОРу монтажником, коли будівництво згорнули – пішов працювати водієм в колгоспі, одружився, народилися дітки — донечка і синок Богдан. Коли колгосп перестав існувати – зайнявся фермерством, обробляв власний пай, вирощував зернові та соняшник. Працював постійно, де можна було знайти підробіток на тракторі – не пропускав нагоди, забезпечував сім’ю як міг. Та тим не менш щось таки в родині не склалося: дружина почала говорити про розлучення і сім’я зрештою розпалася. Неприємно, але в житті так буває. Розійшлися мирно, дітей розділили, дружина поїхала до батьків в Західну Україну, прихопивши з собою доньку. А Сергій залишився з молодшим Богданчиком, якому, на той час, виповнилося одинадцять років.
Син рано подорослішав
Було тяжко – робота в полі, яке не яке господарство, город та ще й хатні справи. Але Богдан рано подорослішав, в усьому підтримував батька, порався по господарству, робив необхідні покупки, навчився готувати нехитрі страви, підтримував порядок в хаті та у дворі.
Часто допомагав батьку ремонтувати трактор, обожнював возитися з технікою, рано сам навчився водити трактора та машину.
Односельці пригадують, що бувало йдеш вулицею, бачиш трактор їде і дивишся та дивуєшся, що за кермом нікого немає. Вже коли ближче трактор під’їздить то розумієш, що там Бодька малий, якого із-за керма навіть не видно.
Випадок на ставку
Пан Микола Похович пригадує один випадок в селі: якось вже ранньої весни, коли крига на ставку потемніла, помітили, що на протилежному боці стоїть на льоду рибальський ящик і начебто є людська постать, але якось вона дивно та незвично як для рибалки розташовується.
Зібралось чимало людей на березі, роздивлялися здалеку, обговорювали що ж то з тим чоловіком могло статися. Йти через лід – небезпечно, оббігти навколо – дуже далеко, бо ставок у Новогригорівці Першій і правда величезний.
Лише Сергій, не роздумуючи довго, взяв дошку і на ній по кризі поповз до протилежного берега. Виявилося, що там стояв лише рибальський ящик та велосипед, який наполовину стирчав з ополонки здалеку нагадуючи людську постать. Крига поруч була проваленою і незрозуміло чи рибалка і правда потонув чи врятувався, залишивши свої речі на ставку.
Через пару днів до Сергія додому прийшов чоловік з селища Молодіжного, що знаходиться з протилежної сторони ставка і розказав, що це саме він і є тим неборакою, який в той день провалився та ледве вибрався самостійно на берег. Дуже дивувався з того, що пан Сергій наважився на такий відчайдушний вчинок.
АТО
Коли в 2014 році почалося вторгнення російських військ на Донбасі – Сергій пішов воювати добровольцем, він мав досвід бойових дій і вважав, що не має права відсиджуватися вдома.
«Я ж йому говорив: куди ти зібрався? В тебе сину 14 років, на кого ти його кидаєш?! А він відповів, що Бодька собі раду дасть, я в нього вірю. Та й ти, брате, за ним придивишся», - продовжує розповідати чоловік.
Спочатку було дуже важко: не вистачало найнеобхідніших речей. Свій перший бронік, за словами брата, Сергій роздобув в сірій зоні, знявши його з вбитого ворожого солдата, коли повертався з розвідки. Саме в розвідку спрямувало командування 57-ї окремої мотопіхотної бригади ім. кошового отамана Костя Гордієнка старшого сержанта Поховича, врахувавши його досвід та навички набуті під час служби в армії.
«Я одного разу запитав Сергія: а як ти вчиниш, якщо віч-на-віч зустрінешся з колишнім побратимом по службі? І він відповів: зі зброєю в руках в гості не приходять. Який він мені після цього побратим?! — згадує пан Микола, — а взагалі то на всі розпитування про те як там на фронті, він завжди відповідав: страшно там брате. Якщо вже йому було страшно, то навіть не знаю, якби було мені, будь я на його місці».
Пан Микола продовжує свою розповідь про брата. Про те, що ніяк не міг зрозуміти, як той наважився залишити неповнолітнього сина і піти воювати. Вважає, що сільське тихе життя, мабуть, дуже сильно гнітило чоловіка з його пристрастю до ризику та адреналіну. Він просто не міг спокійно сидіти, знаючи, що може реалізувати себе там де зараз небезпечно, що його вміння та вишкіл можуть врятувати багато життів
Якщо хтось гадає, що в АТО йшли за грошима – то точно неправда, бо майже всі гроші відразу витрачалися. То якісь запчастини потрібні, то ремонт техніки, то пораненому товаришу допомогти з лікуванням та й родинам загиблих побратимів теж складалися, старалися не залишити їх один-на-один з горем.
Навіть перебуваючи далеко від дому, Сергій постійно тримав зв’язок з сином, був в курсі його справ, давав свої поради. Хлопець пишався батьком, хоч і сумно було від того що його немає поруч. І в армію пішов раніше, не чекаючи повістки і контракт підписав одразу, щоб в усьому бути схожим на батька.
Демобілізація в останній путь
Незадовго до свого п'ятдесятиріччя, Сергій вирішив демобілізуватися – дався взнаки вік та й здоров’я після кількох років проведених в бліндажах почало підводити.
13 серпня 2020 року по дорозі з «нуля», автомобіль який віз Сергія Поховича додому наїхав на невідомий вибуховий пристрій. Водій був тяжко поранений, а пасажир загинув на місці. Сталося це біля селища Водяне Ясинуватського району Донецької області.
Пан Микола розповів, що в своєму житті не пам’ятав такого велелюдного похорону, як той, коли прощалися з його братом: «Мабуть з тисячу чоловік приїхали, військовослужбовців багато і місцевих людей зібралося дуже багато. Адже Сергія знали як сміливого, часом відчайдушного, роботящого та щедрого чоловіка, завжди готового прийти за потреби на допомогу. Багато гарних слів та відгуків почув про нього. Жаль, що він вже цього ніколи не почує».
Олександр Ювиця, долинчанин і бойовий побратим Сергія, говорить, що не зустрічав на своєму шляху товариша, кращого від нього. Такого, щоб завжди першим приходив на допомогу – не треба ні звати, ні просити. Такого, щоб завжди з’являвся поруч, коли комусь було важко.
Богдану також дали відпустку, щоб попрощатися з батьком та провести його в останній путь.
