Притула Роман Володимирович
Ніхто, крім нас: життєвий шлях Романа Притули
Роман народився 25 травня 1979 в с. Олександрівка, Долинського району в сім’ї Людмили та Володимира Притули. Коли Роману було 7 років в сім’ї з’явився молодший брат Артур і у Романа з’явилися нові обов’язки — допомагати батькам у догляді за братом.
Про своє дитинство Роман розповідав що багато клопоту створював батькам, своїми дитячими витівками. Розповідав як будував плани щоб втекти з садочка в магазин за смаколиками. «Бойове» хрещення не минуло й молодшого брата з навчанням плавати в ставку. Багато розповідав історій про своїх друзів з якими пройшло його дитинство. В школі він майже був відмінником. Захоплювався читанням, особливо полюбляв книги на історичну тематику.
«З його розповідей я зрозуміла, що дитинство Роман мав сповнене яскравих пригод, — говорить дружина Наталія, — хочу зазначити, що він був бунтарем як в дитинстві так і в дорослому житті».
Олександрівську середню школу закінчив в 1996 році. А в 1997 році його призвали на строкову службу до війська. Роман мріяв про службу в десантних військах. І коли чогось сильно хочеш — то мрії збуваються. Він потрапив до цього роду військ. Вже через рік служби отримав військове звання прапорщик. Продовжив служити по контракту до грудня 2003 року.
«Я із захопленням слухала розповіді про його армійські будні, — згадує дружина. — А ще з більшим захопленням та повагою після того, як дізналась, що він мав панічний страх перед висотою. Роман щоразу боровся з ним перед кожним стрибком з парашутом. Ми з ним інколи глузували, що потрібно ще знайти десантника із страхом висоти. Все його життя пройшло під девізом «Ніхто, крім нас».
Далі, з 2004 по 2008 рік працював теслею в ремонтно-будівельній організації.
Свій шлях служби він продовжив з Присяги в 2009 році в кримінально-виконавчій службі України (ДКВС України). «Я познайомилася з Романом в 2011 році, тому що в цей рік прийшла на службу в ДКВС України, — згадує Наталія, — але спільний шлях ми почали будувати в 2014 році. Він перший проявив ініціативу. З того часу він для мене став не Роман Володимирович, а Ромашка, але виключно поза службою. Згодом він зізнався, що зібрав всю мужність в кулак, щоб зробити перший крок і запросити на зустріч. З цього часу наше життя заграло яскравими фарбами.
В нас було все спільне: і служба, і знайомі, і труднощі, і радощі. Нам завжди було мало 24
години 7 днів на тиждень. Ми були як сіамські близнюки – завжди разом і поруч».
Згодом, в 2019 році Роман Притула перейшов на іншу службу в Службу судової охорони та протягом п’ятьох років підтримував громадський порядок та допомагав громадянам.
Дружині завжди говорив, що вдячний хлопцям, які стали на захист країни в 2014 році за те, що вони дали час пожити і відчувати себе щасливими людьми. І після початку повномасштабного вторгнення настав і його час, щоб віддячити хлопцям та допомогти боротьбі проти ворога.
Мама Романа пані Людмила згадує слова свого сина: «Патріот не той, хто 15 років працював на іншу країну, бо там спокійно і добре заробляють. А той, хто при всіх бідах і негараздах не залишив свою країну, піднімав її з бідності і захищав від ворога. Бачить Бог, що я зробив все, що міг!».
В 2024 році він пішов на службу в Національну гвардію України. Це був свідомий вибір. Був призначений на посаду штаб-сержанта, командира 3-го кулеметного відділення 4-го кулеметного взводу кулеметної роти в/ч 3011 ЦОТО НГУ.
Практично одразу його направили за кордон на навчання. «Після того як повернувся, розповів історію, — ділиться спогадами дружина, — як одного разу на навчанні вони відпрацьовували з інструкторами бої, і їхні тренування були наближені до реальних боїв. Так ось, один з професійних інструкторів розставив по секторах розтяжки, так Ромчик їх всі зачепив. Але жодна з них не спрацювала. Навіть інструктор який їх ставив (а він був фахівцем цієї справи) був здивований і всі говорили що тепер з Ромчиком можна ходити по мінному полю і нічого не боятись».
Але 24 лютого 2025 року серце Романа Притули перестало битися. Неочікувано, раптово.
Дружина Наталія: «На превеликий жаль, всі мрії його не здійснились, але ті роки що ми були разом — то були самі щасливі та неперевершені. Втрата коханого чоловіка — це завжди несправедливо, але залишилися спогади, які не зітре жоден рік.
Хочу зазначити де б Ромчик не проходив службу а це більше ніж 23 роки — це не просто цифра, це життя, прожите з гідністю, дисципліною й любов’ю до своєї країни. Все його свідоме життя Роман Притула присвятив служінню українському народу».
На фасаді «Олександрівської гімназії Долинської міської ради», де навчався Роман, встановлено меморіальну дошку на честь Героя.
