Саврак Анатолій Васильович
Анатолій Саврак загинув рятуючи пораненого побратима
Анатолій Саврак народився 7 червня 1996 року в селі Новогригорівка Перша на Долинщині. В сім’ї виховувалось четверо дітей.
Вчився в Новогригорівськопершій загальноосвітній школі. Мама розповідає, що син не надто старався у навчанні. Але охоче допомагав батькам вдома. Все що потрібно було зробити —Толя виконував без зайвих нагадувань. І сусіди, коли зверталися за допомогою, хлопець завжди відгукувався.
Однокласниця Юлія Мельниченко розповідає: «Перше, що приходить в голову , коли згадую Толю... Він навчатись не дуже любив. Зате завжди відповідально ходив до школи. Ніколи не пропускав жодного уроку, навіть коли був мороз -30⁰ С. І це при тому, що ходив він пішки і до школи йому йти доводилось далеченько.
Згадую, також що він з нами брав участь в туристичних святах в 9 і 11 класах. Гарні результати показав в орієнтуванні та у витривалості. Наш клас тоді зайняв перше місце по школі. Толя був веселий, любив жартувати і вдало жартував навіть над собою.
Коли ми готувалися до зустрічі випускників 10 років після школи, то до нього ніхто не зміг додзвонитись. Він змінив номер. Ми передали йому через знайомих, де і коли плануємо збиратися. Але він не відповів прийде чи ні. Ми вже всі думали, що він не приїде. Але він все ж приєднався до нас в кінці вечора, влаштував нам приємний сюрприз. Це востаннє, коли я його бачила живим…».
Вчителька молодших класів Лариса Дорош добре пам’ятає свого учня Анатолія Саврака: «Толя завжди був спокійним і добрим хлопчиком. З першого по четвертий клас він залишався найменшим у класі. Якось хотілося його захистити. Але захисту він не потребував. Його ніколи не намагались образити навіть старші учні. Щось було в його погляді таке, що стримувало забіяк.
Дуже дисциплінований хлопчина. Навчання йому важко давалося, але він старався, залишався зі мною після уроків. Ось так з додатковими заняттями ми поступово засвоювали весь матеріал шкільної програми. Він ніколи не говорив, як буває інші діти, мовляв, не хочу, не буду.
Навіть в молодших класах у нього відчувався якийсь стержень, особливий характер. Він ніби магнітом притягував до себе дітей. З ним дружили і дівчатка і хлопчики. Ніколи він не ставав причиною сварок чи бійок.
Наш клас часто вигравав спортивні змагання саме завдяки Толі. Хоч і маленький, але дуже швидкий і вправний в багатьох елементах спортивної естафети.
Ніколи не виставляв свої досягнення напоказ, не мав звички хвалитися перед кимось, що він щось вміє робити краще ніж інші. Дуже працьовитий хлопчина. Кожен клас мав ділянку шкільного подвір’я, яку час від часу потрібно було прибирати. Толя виконував будь-які роботи з прибирання дуже старанно і якісно.
А ще він вмів слухати. Коли на уроках музики слухав записи музичних творів, то здавалося, що він щось чує і бачить таке, чого не відчувають інші. Вмів він слухати і своїх співрозмовників. Шкода, але слухати інших вміють не всі. Часом мені здавалося, що він щось знає і бачить таке, чого не бачать інші діти. Але нікому про це не розповідає».
Війна застала Анатолія на Лівобережжі Херсонщини, в селі Копані. Там він працював вантажником на величезному оптовому ринку овочів та фруктів. «Він непогано там заробляв, — розповідає мама, — роботи там достатньо було і літом і взимку. Але 24 лютого 2022 року рано-вранці він бачив українських бійців, які відступали. Попросив дати йому автомата, щоб допомогти. Але його прогнали. А невдовзі з’явилися і російські танки та БТРи».
Хлопець опинився на окупованій території, далеко від рідних. Спочатку, взагалі не знав, що робити. Роботи не було, через село йшли безкінечні колони військової техніки, які розділялись по напрямкам на Каховку та на Херсон. Поруч з будинками селян встановлювали Гради, Піони, Іскандери та стріляли в напрямку Миколаєва. Говорив, що відсотків 30 із запущених ними ракет не піднімалися. Падали відразу після запуску.
Поступово люди на окупованій території пристосовувалися до нових умов. Особливо підприємливі перевізники почали шукати можливості виїзду на неокуповані території і пропонувати послуги перевезення. Але водії переважно вивозили жінок з дітьми та людей похилого віку. Бо з чоловіками та молодими хлопцями окупанти влаштовували додаткові перевірки й часом по кілька діб безпідставно тримали транспорт з людьми на блокпостах.
«Приїхав він додому зовсім без речей, — згадує мама. — У футболці, шортах і кросівках. З пустими руками. Сказав, що перевізнику 30 тисяч гривень довелося заплатити, щоб його вивезли. Майже все, що заробив. Ніяких речей не брав з собою, бо й так на кожному посту змушували роздягатися, витрушували речі у інших пасажирів. Доїхав до Запоріжжя, а вже звідти діставався додому. Ті хлопці із заробітчан, які залишилися там, розмовляв з ними, говорили, що окупанти їх б'ють і змушують воювати на їхній стороні. Вчасно він встиг виїхати».
Вдома постійної роботи у хлопця не було, працював то у фермерів, то знаходив ще якісь тимчасові підробітки. Хлопець роботящий: чистив сусідам колодязь, копав яму під буряки, косив сіно, обробляв городи.
17 травня 2024 року Анатолія мобілізували. Проходили коротке навчання. Далі потрапив до військової частини А1619, до 59-ї бригади. 24 червня їхній підрозділ спрямували на Покровський напрямок. Через кілька днів Анатолій з побратимами вийшов на бойові позиції. І вже на третій день, 30 червня 2024 року, коли хлопець виносив пораненого побратима з поля бою, ворожий дрон скинув на нього вибуховий пристрій.
Похований в селі Новогригорівка Перша.
