Тітарчук Володимир Іванович
Володимир Тітарчук добре знав всі дороги Донбасу
Володимир народився в селищі Молодіжному поблизу міста Попасна Луганської області. Там пройшли його дитячі та юнацькі роки. В дитинстві захоплювався спортом і особливим захопленням став для нього футбол. Дуже любив техніку, з дитинства розбирався з різними механізмами, вчився ремонтувати велосипеди, мотоцикли. Своєю професією вибрав водіння машин — працював переважно далекобійником.
Дружина Наталія розповіла, що приїхала в місто Покровське Донецької області у службове відрядження і там познайомилася з Володею. Він на той час працював прорабом на будівництві в цьому місті. Закохалися, він запропонував одружитися. Так і залишилася Наталія жити на Донбасі.
Але настав 2014 рік. На фоні народного протесту проти влади Януковича, російська пропаганда вдало роздмухувала соціальний конфлікт, звинувачуючи в усіх проблемах населення Донбасу українську владу. Розповідала про те, що народ Донбасу має свої особливості і що шахтарський край годує всю Україну і пора з цим покінчити. Акценти на унікальності Донбасу, його культури та звичаїв глибоко западали в душу простих людей, проростали ненавистю до тих українців, яких вони ніби “годують” за рахунок своєї тяжкої праці на шахтах. Все це сприяло поширенню сепаратистських настроїв. Росія озброювала банди маргіналів, які почали терирозувати мирних жителів, захоплювати відділки міліції та органи місцевої влади. Україна у відповідь оголосила про початок Антитерористичної операції і мирні міста та села потрапили у вир воєнних дій.
Володимир, як далекобійник, неодноразово бував у рейсах на росії. Він бачив російську глибинку, бачив рівень життя росіян і йому зовсім не хотілося, щоб той “руський мир” оселився в його рідному місті. Йому було з чим порівнювати. Жити в Попасній ставало все небезпечніше. В сім’ї якраз народився син і Тітарчуки вирішили покинути все і переїхати жити на малу батьківщину дружини — в село Олександрівку Долинського району на Кіровоградщині.
Продовжував працювати далекобійником. Але коли земляки з Луганщини просили про допомогу з перевезенням та пошуком місця для проживання в Україні — він охоче допомагав.
З початком повномасштабного вторгнення Володимир на евакуаційному автобусі вивозив людей із зони бойових дій на Донбасі. Він добре знав дороги в тій місцевості, тож вибирав найбільш безпечний шлях. Дружина говорить, що дуже часто йому доводилося їхати і під час обстрілів, коли навколо вибухали снаряди: «Коли в Краматорськ на залізничний вокзал прилетіла ракета — він теж там знаходився в цей час. Але вдома ніяких подробиць з того що бачив і що йому довелося пережити не розповідав. Говорив, що не варто мені про це знати».
В січні 2025 року повертався із Західної України — провідував там родичів. Їхав через Одесу, вирішив зайти там до центру комплектації, щоб добровольцем стати на захист країни. Сподівався, що візьмуть його водієм, оскільки він дуже добре знає всі шляхи Донбасу і такий його досвід може бути безцінним в умовах війни. Але його зарахували піхотинцем-штурмовиком до військової частини А7022, яка захищала Покровський напрямок.
13 травня 2025 року перед ним було поставлене завдання — зачистити від ворожих диверсантів населений пункт Малинівка. Володимира Тітарчука призначили старшим групи з трьох осіб. Їм вдалося зачистити від ворога третину села. А далі вони потрапили в засідку і під час перестрілки загинув Володимир, ще одного побратима важко поранили.
«Володимир загинув, як герой під час активних штурмових дій. Він був сміливим і відчайдушним побратимом, нещадним до ворогів, надійним товаришем», — відзначає його командир.
Посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня
