Як бойовий досвід Віктора Хорєва стає основою нової місії
Мрія, що стала долею: історія справжнього патріота
Інколи військова служба – це не про наказ, не про призов, не про обставини. Це про щире бажання, мрію, внутрішній поклик, що з дитинства формує людину. Саме такою є історія Віктора Ігоровича Хорєва – військового, патріота, інструктора, який не просто пройшов шлях захисника, а й продовжує передавати свої знання іншим, уже в цивільному житті.
Ще задовго до початку АТО та до повномасштабного вторгнення, Віктор мріяв про службу в Збройних Силах України. Після навчання у професійно-технічному училищі він пішов на строкову службу, а повернувшись, зрозумів: цивільне життя – не його шлях. Тож підписав контракт і розпочав кар’єру, яка тривала понад 14 років. За цей час він пройшов чимало етапів: був старшим пожежником, служив у 81 десантно-штурмовій бригаді, брав участь у бойових діях, а під час повномасштабного вторгнення – виконував завдання у 72 механізованій бригаді імені Чорних запорожців. Завершив службу на посаді командира відділення роти авіаційно-безпілотних комплексів.
«Чотирнадцять років пролетіли, як один день. Я навіть не помітив, як вони минули. Але я точно знаю: ці роки я віддав державі, і ні про що не шкодую», – каже Віктор.
Звільнившись зі служби за сімейними обставинами, він не залишив військову справу.
Завдяки підтримці фахівців Кропивницької філії Кіровоградського обласного центру зайнятості дізнався про можливість працювати інструктором з підготовки до національного спротиву – і одразу зрозумів, що це його. Робота дозволила залишитися у сфері, яку він любить, і водночас передавати бойовий досвід цивільному населенню.
Сьогодні він працює інструктором, має чудовий колектив, і щодня повертається з роботи з усмішкою. Каже, що робота – не в тягар, а в радість. І це не просто працевлаштування, а продовження його місії.
«Цивільні мають розуміти, що відбувається. Якщо тут немає вибухів – це не означає, що ми в безпеці. Люди повинні знати, як діяти, як допомогти собі та близьким, як контролювати емоції. Бо якщо не контролювати страх – він з’їдає. А емоції, як полум’я: якщо не стримати, буде пожежа», – ділиться Віктор.
Початок викладацької діяльності був хвилюючим. Адже спілкування з військовими – це одне, а з цивільними – зовсім інше. Потрібно бути м’якішим, доступнішим, шукати правильні слова. Перша лекція пройшла вдало – слухачі були активні, задавали питання, цікавилися. Навіть виїзд на полігон викликав справжній емоційний підйом у групи. Це надихнуло Віктора замислитися над тим, щоб залишитися у викладанні – можливо, навіть працювати з дітьми.
«Я люблю дітей. І вже думав про те, щоб викладати в школі. Мені хочеться передавати знання, ділитися досвідом. Зараз непростий час, і важливо, щоб люди розуміли, як діяти, як захищати себе. Байдужість – небезпечна. Ми маємо боротися, кожен на своєму місці», – говорить чоловік.
Та головною опорою для Віктора завжди була родина. Дружина, яка підтримує в кожному рішенні. Син, якому він зараз намагається приділити більше часу. Після років служби він повернувся додому – і це стало новим етапом життя.
«Родина – це головна підтримка. Самому дуже важко. У нас ще не до кінця налагоджено механізми допомоги військовим, які повертаються. Але якщо поруч є близькі – це вже половина успіху. Мене чекали 14 років. І зараз я вдома, з дружиною, з сином. Хоча багато втратив, тепер наздоганяю», – каже Віктор.
Це історія не просто про військову службу. Це історія про мрію, яка стала долею. Про людину, яка знайшла своє місце і продовжує служити – вже в новій ролі. І про те, як важливо мати поруч тих, хто вірить у тебе. Служба зайнятості стала для Віктора тим містком, який допоміг перейти до нового етапу життя. І це приклад того, що підтримка, віра і бажання можуть змінити все.
