Бердник Володимир Геннадійович
Володимир Бердник: «Не можу сидіти вдома, коли воюють мої хлопці»
Володимир Бердник народився 23 березня 1991 року в селі Новий Кременчук поблизу залізничної станції Гейківка на Дніпропетровщині.
Дитинство його було звичайним для сільських хлопчаків: ставок, футбол і допомога батькам по господарству. Батьки Ольга та Геннадій обоє працювали в Гейківській психоневрологічній лікарні. Мама хлопця померла дуже рано.
Після закінчення школи він навчався в місті Кривий Ріг в училищі отримав професію токаря. Працював спочатку в охороні підприємства в Кривому Розі. Саме там познайомився з майбутньою дружиною Юлею.
Спочатку молодята рік прожили в Долинській. Потім переїхали до рідного села Володі. Працювали в психоневрологічній лікарні в Гейківці.
У подружжя народилося троє дітей: дві донечки і син.
У 2017 році Володимир підписав контракт із ЗСУ, воював в 17-й танковій бригаді. Після закінчення контракту у 2020 році Бердники придбали в Долинській будинок і переїхали в це місто. Спочатку працював різноробочим. Потім знайшов роботу на залізниці.
Після початку повномасштабного вторгнення, Володя відразу пішов воювати добровольцем. Воював в 9-му окремому батальйоні спочатку на Луганщині, захищав Тошківку. Потім їх перекинули на Херсонський напрямок. Звільняв Правобережжя цієї області, зокрема Бериславський район.
Дружина Юля розповідає, що чоловік її завжди залишався прихильником риболовлі. Навіть на війні він у вільний час ходив ловити рибу, якщо поблизу знаходив водойму.
«Вовчик мав позивний «Санітар», але з часом до нього приклеїлося «Кульоний», — згадує побратим Олексій. — У їхньому селі, звідки він родом, досить цікава говірка. Деякі звичні для нас слова від нього звучали незвично і цікаво. Так по відношенню до гартованого заліза у нас часто вживають росіянізм «кальоне». У нього це звучало як «кульоне». Ми спершу не могли навіть допетрати, що це означало, а коли зрозуміли — то дуже сміялися. І так Вовчика почали називати «Кульоним». І цей позивний йому більше підходив ніж «Санітар», оскільки він досить часто отримував поранення. Але більше тижня в госпіталі не знаходився. Поспішав до своїх хлопців, Переймався тим, як вони без нього. І «Кульоний», тобто загартований в боях — це про Вову Бердника».
Юля говорить, що її чоловік, маючи трьох дітей пішов захищати країну добровольцем. Спочатку вона сподівалася, що все швидко закінчиться і її коханий повернеться додому. Коли загинув його тато, Геннадій Бердник, жінка почала збирати документи, щоб повернути чоловіка додому. Володимир пробув кілька місяців вдома — з травня по серпень 2024 року. «Він відчував себе ніби не в своїй тарілці, — згадує жінка. — Постійно переймався як там його хлопці. Часто був з ними на зв’язку і не міг заспокоїтися, що він не з ними. Зрештою, сказав, що більше не може сидіти вдома і знову повернувся на війну».
Володимир Бердник, крім особистої харизми та сміливості мав талант керувати людьми, об’єднувати їх навколо себе. Йому часто доводилося в боях чи при виконанні бойових завдань очолювати групу. І під його керівництвом бійці успішно виконували поставлені задачі. Командування помітило його здібності і почали підвищувати по службі. Дослужився до головного сержанта. Коли Володимир виходив з позицій на ротацію побратими йому говорили: «Кульоний» на кого ти нас покидаєш? Ми ж твої діти».
«Ми тоді трохи витіснили росіян і виникла необхідність облаштувати позицію в колишній сірій зоні, щоб закріпитися, облаштувати бліндаж, — згадує останні дні Володимира побратим. — Позиція та знаходилася надто близько до ворога. Зайти на неї можна було лише вночі і за поганої погоди: туману чи опадів. Ніхто не наважувався йти. Командир тоді звернувся до Володимира Бердника. Він знав, що Володя не відмовиться. Також знав, що за ним підуть і інші бійці. Його завдання було оцінити позицію, спланувати які роботи потрібно виконати та як краще обладнати це укріплення».
Юля отримала повідомлення, що чоловік її на позиції і пробуде там три доби.
А потім позицію ворог обстріляв. Володимир Бердник загинув разом з побратимами. Сталося це 14 січня 2025 року. Поховали його в Долинській.
«Володимир для мене був як брат, — згадує побратим Олексій, — Дуже веселий, любив жартувати. Хлопці його поважали, пам’ятають і зараз. Згадують, що ось ці укріплення ми будували з «Кульоним», ось це «Кульоний» зробив. Талановитий військовий, мужній воїн, надійний побратим. Таким я його згадую і пам’ятатиму завжди!»
Нагороджений відзнаками Президента «За участь в Антитерористичній операції», «За оборону України», «Ветеран війни», «Учасник АТО», відзнакою Міністра оборони «Хрест сил територіальної оборони», за поранення «За жертву крові в боях за волю України», відзнаками «9-й окремий стрілецький батальйон», «108 ОБр ТрО».
